Марина Дяченко - Мідний король

Під-адмірал зашипів. Його славетна витримка, відома всьому Мірте, підвела його, він вихопив церемоніальний кинджал, що висів при поясі, і кинувся на гекса; той упіймав його клинок своїм мечем — не знати коли меч опинився в руці. Один поворот клинка — і під-адмірал випустив зброю, ледь стримавши крик болю.

Матроси-охоронці гекса підійшли ближче, осміхаючись, не виявляючи занепокоєння. Куля вогню тріщала майже перед самим бушпритом.

Під-адмірал мовчав, скулившись, затиснувши лівою рукою праву кисть. Здається, йому вивихнули зап’ястя.

— Боляче? — спитав гекса.

Під-адмірал мовчав.

— Я й кажу: хай грають струнні. Хай мене зустрічають люди на вулицях… можна без усмішок. Упустіть мене в порт — своєю волею, як доброго друга. Я присягаюсь, що не зачеплю ні воїна, ні мирного жителя, поки на мене не нападуть. Я присягаюсь, що не зазіхну ні на вольності, ні на традиції. Мірте стоятиме довго, щасливо, і буде віддзеркалюватись у водах затоки. — Гекса усміхався. — Але коли ні… У водах затоки віддзеркалиться велика пожежа, адмірале. Так і перекажіть Раді Гідних.

Він повернувся й пішов до трапу.

Переписувач другого розряду Агль зважився втекти з Мірте одним з останніх. Майже сімнадцять років важкої праці пішло на те, щоб завоювати собі місце в піднесеному місті; йому, шанованому члену гільдії, доводилось переписувати рахунки й боргові розписки, принижуватись, дожидаючи в приймальнях, та ще й складати іспити на потвердження майстерності разом зі шмаркатими парубчиськами. Він багато років жив надголодь, усі зароблені гроші тратив на те, щоб мати пристойний вигляд і викликати цим довіру в замовників. Тепер, маючи посвідку на проживання з двома печатями, власний будиночок і маленьку книгарню, Агль мав тікати з Мірте разом із сотнями майстрів, артистів, бідняків і купців, прикажчиків, жінок, підлітків, дітей — з усім цим переляканим натовпом, що кинув у Мірте справи й житла. Коли стало відомо, що флот Золотих зазнав нищівної поразки, жах спав на місто й вулиці спорожніли. Торгові й пасажирські судна поспішно піднімали якорі, бажаючи забратись якнайдалі з приреченого міста. Але вже за годину перша партія втікачів з клунками й немовлятами висипала на міський причал, і капітани суден на відході зрозуміли, що їм випав шанс заробити.

Агль заплатив за квиток половину всіх грошей, що були в нього в запасі після п’ятнадцяти років роботи. На корабель «Сита печірка», який возив у Мірте олію та м’ясо, набилося стільки народу, що борти стали майже нарівні з водою. Найменший шторм міг погубити суденце; смерділо топленим жиром. Агль сидів на палубі, на бочці з-під олії, і повними відчаю очима дивився на Мірте.

Піднесене місто велично мовчало.

Серед утікачів не було жодного Золотого. Тільки чужинці, що колись прибилися до цього берега в пошуках щастя, чужинці, що півжиття витратили на те, щоб стати своїми в цьому місті й тепер, у хвилину смертельної небезпеки, тікали геть.

Матрос сяк-так відв’язав кораблик від причалу. Стрибнув на борт, наступив комусь на руку, вилаявся. Спустилися на воду весла; переповнене суденце ледве повзло, перетинаючи гавань, де була метушня й велелюддя. Відпливали вітрильники, піднявши кольорові та білі вітрила. Відпливали галери, відпливали колісні човники, забиті людьми. Краще ризикнути, та що там, — краще загинути в морі, ніж лишатися в Мірте тепер.

Ліворуч від Агля один майстер переказував другому жахливі чутки: він не знає жалю, він пожирає ворогів і пише на їхній шкірі історію своїх подвигів. Він гекса, не людина й не звір. Він спопеляє поглядом. Близько кінець світу, ніхто не встоїть перед ним, навіть Імперія. Треба тікати, шукати тихий закуток, куди він ще не скоро добереться…

Агль уривисто зітхнув. Його книжки, його крамничка! Його посвідка на проживання з двома печатями! А доля ж попереджала його: у перший раз прийшовши в Мірте, він через безглузду випадковість утратив хлопчиська-переписувача, який один коштував десятка письменних рабів. Хлопчисько виявився гекса… Він теж гекса. Трагічний збіг; доля дала Аглеві час, щоб отямитись, а потім прихлопнула остаточно.

На відкритому місці капітан велів поставити вітрило. Кораблик тягнувся, відстаючи від інших суден, але все-таки йшов і море було спокійне. Пасажири почали гучно розмовляти, почали навіть сміятись, надривно, нервово; вони втратили все, але вони живі, вони вирвалися з Мірте в останню, можливо, хвилю, фортуна підіграє їм і допоможе щасливо дістатись до берега…