Марина Дяченко - Мідний король

— Де хлопчисько?

Капітан кліпнув:

— Гаряче було діло…

Розвіяр пішов уздовж борту, вглядаючись в обличчя вцілілих, і раптом побачив на палубі, серед поранених, знайому худорлясту фігурку.

— Імілю!

Бліде лице хлопчиська було перемазане червоним. Як нещодавно, коли він пролив соус. У руці він стискав кухонний ніж. Розвіяр узяв його за плечі. Іміль розплющив очі.

— Скажи мені! — закричав Розвіяр, не тямлячись. — Говори!

Іміль здавлено зітхнув. По його тілу пройшла судома.

Розвіяр підхопив його на руки. Не знаючи, що робить і навіщо, наосліп кинувся по палубі; ввірвався до каюти капітана, поклав хлопчиська на чистий білий стіл, і тільки тоді Іміль випустив свій ніж, і той ввіткнувся вістрям у підлогу.

Розвіяр оглянув його рану. Захитався й узявся за стіну, щоб не впасти. Старанно всміхнулася Джаль у жовтій сукенці; старий підняв над головою райдужну грамоту, гадаючи захистити від розправи своє селище на Камінній Стрілці…

Іміль дрібно затремтів. Почалась агонія. Не усвідомлюючи, а просто бажаючи припинити його муки, Розвіяр простягнув над ним руку і сказав уголос:

— Мідний королю…

Почавши заклинання, він уже не міг зупинитись.

— Мідний королю. Візьми, що ціную! Подай, що потребую!

І сталось так.

Над полудень другого дня під-адмірал Галагар утратив свій флот до одного корабля.

Чудовисько, що керувало ворожою ескадрою, показало в тій битві дива підступності й проникливості. Коли вичерпався, нарешті, вогонь трьох чорних кораблів, почались маневри, такі злагоджені й тонко продумані, що Галагар рвав на собі золоте волосся. У супротивника були в запасі кораблі-тарани й кораблі-приманки, флот Золотих обстрілювали й закидали камінням із катапульт. За цілу добу бою, веденого з перервами, чорні кораблі знов ожили й знову вивергли вогонь, але цього разу чудовиська з полум’я не кинулись на здобич одразу, а застигли перед обличчями вцілілих, зачаровуючи грою вогню, позбавляючи волі навіть Золотих, непідвладних страху.

Під-адмірал Галагар озирнувся й побачив, що його корабель, з поламаними щоглами й обірваними вітрилами, ще цілий.

Він схрестив на грудях руки.

Усе, що він міг зробити для Мірте, зроблено. Думка про місто, тепер беззахисне, примусила б будь-яку людину кинутися вниз головою з капітанського містка в хвилі — але Галагар був Золотий, і був під-адмірал. Він стояв, сіючи спокій у своїх уцілілих бійців, на палубі свого корабля, ладний умерти будь-як і будь-коли.

— Шлюпка, — хрипло сказали за його спиною.

З борту чорного флагмана спустили шлюпку. Не вірячи своїм очам, Галагар дивився, як вона наближається, як сонце, нарешті проглянувши з-за диму, ловить краплі на її веслах і як ті займаються білими іскрами…

Думка про Мірте, піднесене місто під сонцем, здушила під-адміралові горло.

— Прийміть, — сказав він ледве чутно й повторив, опанувавши голос: — Прийміть!

Цей піднявся на борт першим. Поглянувши на нього, Галагар, людина залізної витримки, здригнувся: прийшло чудовисько. Дивлячись у чорні, глибоко запалі очі, Галагар зрозумів, кому належала ідея з вогняними тварями, і хто керував різнобарвним флотом у відкритому морі, і хто видумував пастки, розгадати які людина не здужає. І вже не здавалось дивовижним, що цей гекса прийшов на борт до під-адмірала особисто, майже без охорони. Від нього віяло владою, як лампа випромінює світло, а лід пускає холод. Галагар чекав його, стоячи на капітанському містку, схрестивши руки. Він радів, що горда поза дозволяє приховати дрож.

— Я зазнав утрат у цьому бою, — рівним голосом сказав гекса. — Я засмучений.

Галагар мовчав. Він знав, що не заслужив знущань перед смертю, але в гекса інші закони.

— Тепер я хочу навідати Мірте. — Гекса повернув голову й поглянув на вогняні кулі, що й досі висіли над водою.

Усі сили й усю свою мужність Галагар зібрав у кулак, щоб промовчати й за цим разом. Здавалось, гекса бачить його наскрізь. Під-адмірал стояв перед ним голий, з оголеними бажаннями, з усім своїм болем.

— Я не хочу шкоди Мірте, — м’яко сказав гекса. — Я люблю це місто. Я хочу, щоб грала музика, коли я ступлю на набережну.

— Ні, — вирвалось у Галагара.

— Струнні. Я все життя мріяв їх почути. Я хочу пройти по мостах, по бірюзових і по рожевих. Я хочу піднятись на білий шпиль. Я кінець кінцем хочу побачити майдан перед Палацом Гідних. — Він раптом усміхнувся, і його усмішка була страшніша за палання флоту. — Я хочу, щоб містяни вітали мене. Їм буде нелегко. Але ж у всіх діти.