Марина Дяченко - Мідний король

І раптом, неначе з наказу, усі голоси змовкли. Агль озирнувся. З ранкового туману повільно проступали обриси чорного корабля. На його носу темнів, мов роззявлена паща, розтруб широкої вигнутої труби. Чорна хмара диму плуталась у чорних снастях.

— Повний! — у відчаї закричав капітан. — Весла на воду! Гребіть усі, коли хочете жити!

Пінячи море веслами, «Сита печірка» рвалася слідом за рештою втікачів. Строкатий потік спрямованих з Мірте суден плив перед носом чорного корабля, а той стояв недвижно, плямуючи димом ранкове небо.

— Всемогутній Імператоре, — сказав Агль уголос, забувши пристойність. — Милостиві боги, скільки вас є! Чим я завинив, за що мені така доля?! Нехай він не вбиває нас, ми ні в чому не винні! Нехай він не вбиває!

Розвіяр опустив далекоглядну трубу. Кораблі-втікачі протікали мимо. Усі, хто роками випрохував право жити в благословенному Мірте, тепер зреклися цього права — умить.

— Дарунок запитує, чи можна йому вийти, — сказав Лукс.

Розвіяр мовчки нахилив голову.

Від часу бою минуло троє діб. Мертвих поховали в морі, спалені кораблі лишили дрейфувати по волі вітру й течій, лякати мандрівників і рибалок, поки руїни не підуть на дно або викине їх на берег. Поранених відправили у Фер на тих суднах, що зберегли хід, але не годились для нової битви. Глен, колишній раб, колишній шпигун, а тепер усіма шанований лікар, рятував тепер від смерті порубаних мечами, поколотих стрілами, майже очманілих від диму людей.

Весь цей час Дарунок сидів у каюті під пильним наглядом. Спершу він лютився, кричав і вимагав його випустити, розгніваний, чикрижив своїми мечами подушки й оббивку стін. Пізніше, коли почався бій, коли завібрував корпус «Крилами» від вогняної роботи в трюмі й розляглися ззовні перші зойки, — Дарунок присмирнів.

Він сидів дуже смирно, коли бій закінчився. Він не бачив ні палання кораблів, ні тіл, що летять за борт. Повернувшись із зустрічі з під-адміралом, Розвіяр спустився в каюту до хлопчика, і, зглянувшись із ним очима, Дарунок відхитнувся.

На одязі Розвіяра не було ні краплі крові. Він вимився й перевдягнуся, відправляючись на зустріч з Галагаром. Його волосся, пригладжене гребінцем, спокійно й рівно облямовувало лице. Але Дарунок дивився з жахом, і Розвіяру пригадався зацькований погляд під-адмірала.

Він обійняв хлопча майже силоміць. Пригорнув до себе. Йому треба було відчувати тепле й живе, здатне лякатись і радіти. Майже годину він не випускав Дарунка з рук, тримав його, гладячи по кудлатій спині, по світлому хвилястому волоссю, слухаючи переляканий стукіт серця. Цей хлопчик живий і здоровий, живий, здоровий і люблений; обіймаючи Дарунка, Розвіяр потроху повертався в себе, стаючи майже таким, як раніше.

Яким він був до першої жертви? Ким він був?

Він пам’ятав кожну хвилину свого життя, і заново міг пережити її, і з непомітних рисочок відтворити думки й почуття всіх людей, яких йому навертала доля, і зрозуміти істинний смисл їхніх слів і рішень. «Хочеш — утечемо? Я також раб, як і ти. Уночі перейдемо через гори. Хочеш?» — «Ти… не кажи так. Не бреши. Не можна перейти через гори! Тільки дорогою, а там патрулі…» — «Я бігаю швидше…»

Він бачив білу скатерть у червоних плямах. Порожній обідній стіл, на якому хвилю тому лежав його син при смерті. Остання жертва Мідному королю. І горе, й усвідомлення, нове усвідомлення себе й життя навколо. І море з кораблями, ніби чаша фонтана з горіховими шкаралупками в ній. І розуміння, ясне, як чистий клинок: тепер він зовсім великий.

Він ясно розумів, що собою являє, і що зробив, і що зробить іще; він бачив світ у барвах, звуках, він відчував чужі помисли, як сліпий відчуває нерівність підлоги підошвами босих ніг. Ще один крок — і він зрозуміє, дізнається достоту, що таке Мідний король, і в чому смисл кожного людського народження, і яким богам треба молитись. Що там, за обсягом людського зору, і далі, за обсягом бідної уяви, і ще далі, де зберігається, покоїться на Мідному троні сутність речей.

Сутність речей.

Розуміння пекло й робило щасливим. Розвіяр обіймав Дарунка; йому здавалося, що він обіймає Іміля, теплого й живого. «Для справжнього чоловіка єдине свято — війна»…

Його син виявився першою людиною, яку Розвіяр віддав Мідному королю. Він знав, що таке можливо, він давно знав, ще з тієї ночі, коли над ним простерлась рука володаря, і тремкий шепіт — скільки в ньому було жадоби, невтамованої пристрасті, нетерплячки! — прошелестів у темряві: «Мідний королю, Мідний королю…»