Марина Дяченко - Мідний король

— Іди!

— Що?

— Іди, щеня… І нехай бережуть тебе твої добрі боги.

«Пузань» уповільнив хід, половину вітрил прибрали й на «Криламі». Шлюпка висіла над самою водою. Матроси чекали при лебідках. Володар стояв біля борту, дивлячись на корабель під чорними вітрилами, що йшов паралельним курсом.

— Імілю, чому ти не лишився в замку?

— «Для справжнього чоловіка єдине свято — війна», — пробурмотів хлопчик, не встигнувши подумати.

— Що? — Володар наблизив своє страшне, бліде, з дуже чорними очима обличчя до такого ж блідого обличчя підлітка. — Що ти знаєш про війну?

Іміль ковтнув:

— Хіба я порушив наказ? Хіба володар наказав мені зостатися в замку?

Він примусив себе, не відводячи очей, витримати проникливий погляд володаря. Здавалось, минули довгі хвилини й навіть години.

— Добре, — промовив володар, роздивляючись на Іміля, ніби вперше його побачив. — Тоді слухай мій наказ. Коли почнеться… твоє місце в камбузі. У камбузі, Імілю. Якщо помічу тебе під час бою на палубі… Ти більше ніколи не побачиш моря й ніколи не торкнешся до зброї. Обіцяю.

І не озираючись, він майнув по мотузяному трапу вниз; шлюпка стала на воду, майже одразу ж скинулись весла, і за кілька хвилин маленьке суденце полетіло по хвилях, квапливе, ніби птах кричайка, і все одно повільне поряд з великими кораблями. Шлюпка зрівнялася з кормою «Крилами», звідти скинули кінець. Нероби-солдати з’юрмились на борту, ловлячи ґав. Старший кок Ногай узяв Іміля за комір, міцно, але без злості, і збирався вести на камбуз, коли це зі щогли розлігся надсадний зойк передзорця:

— Вітрила! Вітрила на горизонті!

Флот Мірте йшов під золотими вітрилами. Вони підіймались на видноколі, як сонячне марево. Розвіяр примружився; сотні кораблів ішли єдиною лавою, при тому, що на боці Золотих не було мага, що керував би вітром. Два повітряних потоки — той, що ніс флот Мірте, і той, що з волі Яски сповняв чорні вітрила «Крилами», — стинались над морем між двома флотами й сплітались повільним вихром.

— Красиво, — сказав Лукс.

Яска посунулась уперед. Її ніздрі надималися разом із вітрилами:

— Далекобій. При такому вітрі скоро ввійдемо в зону обстрілу.

— Знімай вітер. — Розвіяр нарешті заспокоївся.

Він погано почав цей похід. Його мучили жахи, в яких тріщав над головою маяк перед гаванню Мірте. У початкових планах відшукувались нові й нові вади, їх знаходила переважно Яска; вона нічого не пробачила й не забула. Доля сина хвилювала її, але куди більше — нехтування її власної волі, волі могутнього мага. Прірва між її внутрішньою силою та упертою волею Розвіяра глибшала з кожним днем, ризикуючи перетворитись на безодню. Розвіяр чекав від неї вибуху — можливо, навіть зради. Можливо, удару в спину. І хтозна — може, діждався б, якби на обрії не з’явились, палаючи під сонцем, золоті вітрила.

Яска розвела руки долонями вгору. Вітер ущухнув. На «Криламі» вивісили сигнал: згортати вітрила, чекати команди до бою. Дивлячись у зорову трубу, Розвіяр розрізняв тепер окремі судна й людей на їхніх палубах. Було задалеко, щоб роздивитись обличчя, але Розвіяр знав, що вороги смуглі й сухорляві, що їхнє золоте волосся коротко стрижене, а в очах нема страху. Сторіччя громадяни Мірте засівали морське дно трупами ворогів й уламками їхніх кораблів. Золотих атакували величезні армії, налітали й навалювались, щоб захлинутися кров’ю, піти на дно або встелити своїми кістьми непривітні береги, у той час як піднесене місто Мірте і далі вдивлялось у воду тихої гавані.

— Кочегарам — повний.

— Кочегарам — повний! Сигнал на «Пузаня» та на «Вухокрутку!»

— Є сигнал.

Укріплений корпус корабля здригнувся. Дим із труби повалив сильніше, розплився хмарою, плутаючись у реях із підібраними чорними вітрилами. Ліворуч задимів «Пузань», праворуч «Вухокрутка».

— Далеко, Розвіяре, — самими губами сказала Яска. — Щоб їх дістати, треба ввійти в зону обстрілу.

— Щити!

— Є щити!

Розвіяр підняв перед собою важкий щит з людський зріст, дуже важкий, обкутий сталлю, вигнутий так, щоб прикривати бійця спереду і згори. Сонячний світ звузився до єдиної вузької щілини на рівні очей. Лукс виставив щит, закриваючи себе та Яску.

— Дарунок у каюті? — не до речі спитав Лукс.

Розвіяр не дивився на нього. Вузенька оглядова щілина перед його очима все яскравіше заливалася золотом: ворожий флот наближався. Сонячні іскри стрибали в снастях, хоча вітрила тепер були майже повністю згорнуті. Мінилася зблисками вода під розмірними помахами весел.