Марина Дяченко - Мідний король

Щось викрикували оповісники. Здається, вони повторювали весь час одне й те саме; хлоп’ята-близнюки, білошкірі й чорноволосі, ловили ґав, затамувавши віддих. Ось-ось володар вийде з брами й постане перед натовпом. Зараз.

Дарунок-Після-Лих, блідий після безсонної ночі, намагався стояти дуже прямо. Він був повністю споряджений, оперезаний своїми підлітковими мечами, до сідла кріпилися торби, сагайдак й арбалет. Лишатися спокійним було неможливо: просто перед ним стояли, мовчки дивлячись одне на одного, його мати і Розвіяр.

— Я хочу говорити з тобою, — пророкотіла жінка, і звук її голосу налякав Дарунка до холодного поту. — Хлопчику, вийди. Луксе! Сюди!

Дарунок не зійшов з місця. Запитально — й благаючи — глянув на Розвіяра.

— Вийди й будь готовий, — тихо сказав володар.

Дарунок позадкував до виходу з кімнати; двері поштовхом розчахнулись. Увійшов його батько. Скинув на Дарунка здивованим поглядом:

— Куди ти зібрався?

— Вийди! — гаркнула мати.

Дарунок не встиг отямитись, як опинився зовні, і двері зачинилися знов. У нього підгиналися лапи. Ніколи раніше він не чув і не бачив, як мати свариться з Розвіяром. Ще вчора він не повірив би, що таке можливе.

Ззовні ревів натовп і кричали глашатаї. Виїзд володаря затримувався; війська марширували на місці, щоб розім’яти ноги, і скеля під замком здригалась від розміреного гуркоту.

Він подивився на зачинені двері. Повернувся й пішов куди очі ведуть, бажаючи бути якнайдалі від кімнати, де вони сперечаються; утім, із Розвіяром не можна сперечатись. Він вершник.

Слуги й робітники або вибрались назовні, поглянути на хід, або висипали на балкони й прилипли до вікон. Спорожнілий замок, який хлопчик покидав, можливо, назавжди, здавався чужим і неправильним: Дарунка лякала зруйнована буденність. Вони йдуть на велику війну, у великий похід, не час думати про дрібниці на кшталт розсипаних по коридору горіхів чи кинутої на видноті кочерги…

Дарунок спинився біля джерела в ніші стіни. Там уже хтось був; схилившись над водою, мовчки стояв Іміль.

За останні декілька років він дуже виріс. Він зробився майже справжнім чоловіком, тільки вузькоплечим і надто тонким. Біла куртка кухаря сиділа на ньому мішкувато.

— Я йду в похід, — сказав Дарунок замість привітання.

Іміль подивився спідлоба:

— Тебе беруть?

Дарунок раптом злякався, що мама переможе. Вона ж маг; можливо, вона заворожить Розвіяра, зараз вони вийдуть із зачиненої кімнати, і Дарунку звелять залишатись?!

— Прощавай, — сказав він, пихато скинувши підборіддя. — Можливо, після походу здибаємось.

— Поки я жива, він не поїде, — прогарчала Яска. — Луксе! Чому ти мовчиш?!

Лукс глядів за її плече — туди, де в стрілчастій арці вікна зеленіли й біліли гори.

— Ах, він твій вершник. — Яска різко відкинула з обличчя волосся. — Тому ти мовчки дивишся, як твого сина, дитину, тягнуть у похід, який невідомо чим закінчиться?!

— Чому це вирішено тільки сьогодні? — тихо спитав Лукс.

Яска відвернулась від нього, кусаючи губи. Ставши навшпиньки, наблизила свої очі до глибоко запалих очей Розвіяра:

— Я не допущу. Він моя дитина. Я не допущу!

Розвіяр мовчав. Яска вдивлялася в його лице, незворушне, бліде, і все більше блідла сама. Розвіяр мовчав; жінка могла б звернути свій біль і лють на камінну стіну — стіна б проявила більше співчуття.

Коли в її обличчі не лишилось ні кровинки, Розвіяр сказав розмірено й тихо:

— Я хочу, щоб усе, що я ціную, і всі, кого я ціную, були поряд. Той, у чиїх руках Дарунок, має наді мною владу. Я хочу, щоб Дарунок був у моїх руках.

Яска мовчала. Чорна сукня в неї на грудях стрибала, ніби замість серця в жінки був маленький ковальський молот.

— Жодної волосини не впаде з голови твого сина, — так само тихо додав Розвіяр.

Повернувся й вийшов. За хвилину затарахкотіли барабани, ревнула охрипла на той час юрба, і процесія — урочистий виїзд із замку — почалась.

Море біля порту Фер грозило вихлюпнути на берег: ніколи ще тут не з’являлося разом стільки кораблів. Кольорові та білі вітрила, прапори, надмаївці, дими; гримкіт барабанів і вереск морських мушель, що їх Німий Народ використовує замість військових труб. Громадяни Фер почасти розбіглись по передмістях, почасти, навпаки, підтяглися до порту, юрмлячись на вузьких вуличках, загрожуючи обвалити причали: таке видовище трапляється раз у житті, та й то не кожному поколінню.