Марина Дяченко - Мідний король

— Ти Дарунок?

— Дарунок-Після-Лих, — повагом виправив його звіруїн.

Іміль поточився:

— Твоя мати… чаклунка?!

І вмить він злякався власних слів. Але звіруїн не розсердився — він спохмурнів.

— Моя мама чарівниця, — сказав він, помовчавши. — А мій батько — великий воїн Нагір’я, Місячний-До-Речі. А його вершник, — голос хлопчиська затремтів з гордощів, — сам Розвіяр.

— Володар?! — пошепки перепитав кухарчук.

Нагір поважно кивнув.

— Він мій батько, — прошепотів хлопчик.

Слова зірвалися з губ раніше, ніж він устигнув їх стримати. Зелені очі звіруїна розширились, він відступив, готовий спалахнути:

— Брешеш!

Іміль мовчав, розуміючи, що бовкнув зайвого. Чотириногий Дарунок засопів, заново розглядаючи його бліде витягнуте лице, облямоване чорним прямим волоссям.

— Чесно? — Голос звіруїна впав. — А… хто твоя мати?

— Її звати Джаль. Вона служила в палаці — давно.

— Скільки ж тобі років?

— Одинадцять.

— Ого, — протягнув Дарунок із заздрістю.

Він витріщався так відверто, з такою жадібною цікавістю, що Іміль одвернувся. На очі знову мало не навернулись сльози.

— Я піду, — сказав він, проштовхуючи через горло клубок. — За мною… кинуться.

Він морив себе четверту годину без перерви. Дзвякали нагрудники, прогинаючись під ударами, лізла вата з роздертих захисних костюмів. Молоді вартівники вимучувалися раніше, ніж він розпалювався.

— Назад!

Його противник сидів на землі. Щойно Розвіяр збив його ударом у коліно, і тепер у хлопцевих очах стояв справжній жах: ніби він помилився під час бою. Ніби його зараз доб’ють.

— Уставай. — Розвіяр простягнув руку.

Хлопець піднявся, бурмочучи перепрошення. Розвіяр сперся на мечі; світ повільно обертався навколо осі, тихо дзвенів, наче мушля Німого Народу. По краях обсягу зору його заливало червоним.

— Розвіяре!

Він повернувся. Дарунок нервово переступав лапами на краю каменястого майданчика; його щоки горіли, хвіст нервово здригався.

Розвіяр усміхнувся. Маленький звіруїн примудрявся бути граційним, витончено-хижим, у найзвичайніших справах і рухах: він міг граційно ревіти, розмазуючи сльози, або хижо їсти кашу; тепер, чимось схвильований, хлопчисько був би схожий на статуетку з текучої бронзи. Ніздрі в нього дрижали, як у Яски, але малюк не був магом — він просто принюхувався до справжніх чоловічих запахів заліза і поту.

Розвіяр кивнув слузі, той підбіг із глечиком для вмивання. Дарунок нетерпляче підступив ближче. Розвіяр плюснув на нього водою. Звіруїн відскочив і фиркнув.

— Мама повернулась?

— Ні.

— Ходімо. — Відкинувши рушник, Розвіяр попрямував униз, під гору, до бокових воріт варти.

Дарунок ступав по гострих пружках скелі, перелітав з каменя на камінь, ніби прогулюючись по паркету. Жоден людський хлопчисько не міг би рухатися з такою грацією; дочекавшись, поки слуги відстануть, маленький звіруїн покинув кружляти й пішов поруч. Його голова досягала Розвіярового ліктя.

— Я зустрів твого сина в замку.

— Якого?

— Його звати Іміль. Він працює на кухні.

— А, — сказав Розвіяр. — І що?

Дарунок уповільнив ходу:

— Ти кохаєш маму?

Розвіяр подивився здивовано:

— Звісно.

— І батько її кохає?

— Авжеж.

— А…

Якийсь час Дарунок ішов мовчки, дивлячись під лапи, добираючи слова.

— Знаєш, маму всі бояться.

— І люблять.

— Це тебе бояться й люблять. А її просто бояться.

— І зовсім не так. Я боюсь її — і люблю.

— Ти?

Хлопчисько всміхнувся, але враз знову посерйознішав.

— Твій син, він… на тебе схожий.

— Я знаю.

— А я схожий на батька, — пробурмотів Дарунок.

Розвіяр спинився. Поклав долоню на маківку звіруїна, примусив подивитися собі в очі:

— Що сталося, Даре?

— Нічого… Розвіяре, я не твій син, а ти мене любиш! А він твій — і ти його… тобі байдуже. Чому?

Розвіяр задумався.

— По-перше, ти син чесного й славетного…

— Знаю! Звісно, знаю… Зате він — син володаря! Син володаря плаче в кутку за коморою…

— Він плакав?

— А що ж йому, сміятись?! — Дарунок тремтів від носа до хвоста.

— Його хтось образив?

— Ні. Не знаю. Але він кухарчук на кухні, і…

— Коли мені було стільки років, скільки йому оце, я був рабом, малий. І мій батько давно був мертвий. Але я не плакав.

Вони майже спустились до замку, коли по дорозі, що веде від дальньої копані, щодуху пролетів звіруїн із вершником на спині. Вершницею; Яска сиділа, вмостившись боком у сідлі, ухопившись за широкі плечі Лукса. Бризнули врізнобіч роззяви — жінка-маг із камінного замку мала недобру славу й сама її підтримувала. Лукс довгим стрибком пірнув у ворота й зникнув з очей. Розвіяр придав ходи.