Марина Дяченко - Мідний король

Розвіяр кивнув, вітаючи музик. За білою ширмою його чекала тепла вода, чисті рушники, пахощі, олійка, прозорий басейн для купання; служниця пустила по воді плавучі білі квіти.

Її звали Сонна. Вона була однією з тих дівчат, що годинами стояли на дорозі, чекаючи, щоб хоч здаля, хоч на мить побачити володаря. Хазяйновитий Шлоп помітив її в натовпі, милу і свіжу, і взяв на роботу — за одну тільки кашу, з випробним терміном. І Сонна витримала випробний термін; Розвіяра зворушувала її цілковита, самозречена відданість.

— Сьогодні білі? Чому?

— Сьогодні день Білого Сонця, володарю. — Вона всміхалася, щаслива, що він, нарешті, прийшов. — У нашему селищі.

— Що ж, у вас сонце щодня міняє колір?

— Не щодня. Але ростолисти квітнуть щодня по-новому. Ми фарбуємо сукні їхнім пилком.

Вона походила з дивного, дуже нечисленного народу, що жив на острові неподалік від порту Фер. На острові не обробляли землю й не пасли худобу: мешканці торгували ростолистом, дивовижною рослиною, з якої вмілий садівник міг виростити і дерево, і чагарник, і трав’янистий килим, і навіть цілий будинок.

За ширмою вели розмову два голоси — тонкий, надривний і глибокий, спокійний. Музик Німого Народу було так мало, що не всім удавалось почути їхню гру хоч раз у житті. Розвіяр приплющив очі; Сонна стягнула з нього чоботи й піднесла келех зі грайливим, прозорим напоєм із терпким запахом; це був відомий «арамер», що його виготовляли в Мірте й цінили на вагу розплавленого золота. Розвіяр, невибагливий до страв і напоїв, приохотився до напою Золотих і не мислив без нього своєї вечірньої трапези.

Сонна прийняла в нього з рук спорожнілий келех. У кутку кімнати накрито було стіл, язички полум’я торкалися залізних піддонів, під кришками з тонкущого скла тушкувалися страви з м’яса, риби, пряжених сирів і заморських овочів.

— Дай мені папір.

Він написав на аркуші мовою Німого Народу: «Сьогодні я хочу не думати. Зіграйте мені сонце в гілках». Сонна віднесла записку; музика стихла, запала тиша, потім тонкий голос зазвучав знову. Розвіяру привиділись швидкі крила в промінні глянцевого світла й зеленої тіні; Сонна взялась обережно його роздягати, потім принесла рушник, повний пари, витерла йому обличчя, груди, живіт; він глибоко зітхнув і вліз у гарячу діжку, занурився з головою, відчуваючи, як звично ниють шрами на зап’ястях…

У музику закрався фальш — на мить. Помилився молодший музикант; він ніколи раніше не дозволяв собі помилятись. Щось сталось.

Розвіяр випірнув. Музика стихла.

— Володар відпочиває! — прошепотіла комусь Сонна, незрозумілим чином примудряючись виразити в двох майже беззвучних словах обурення, потрясіння і небажання вірити власним очам.

— Прокляття знято, Луксе, — гучно сказав Розвіяр.

Відсунувши ширму плечем, увійшов звіруїн. Від нього пахло димом, світла борода стояла сторчма:

— Вибач. Мало часу.

Розвіяр нашорошився:

— Що сталось?

Лукс покосився на Сонну.

— Ступай, — м’яко сказав Розвіяр дівчині. — Дай знати музикам, що вони вільні до завтра.

Лукс дочекався, поки стихнуть кроки й щільно зачиняться двері:

— У замку взяли шпигуна.

Розвіяр помовчав. За один тільки останній рік у замку взяли півдесятка шпигунів, а скількох упустили — не злічити. Люди приходили зусюди, наймались на роботи, починали вивідувати й вивіряти, — сільським мешканцям і прибульцям з далеких місць усе було нове, звісно, у них розпалювалася цікавість…

Лукс опустив голову:

— У нього була ручна змійка. З наказу вкусила його й здохла.

Розвіяр насупився. Попередні шпигуни не поспішали вмирати, торгувалися за своє життя й не вирізнялись винахідливістю.

— Яска каже — він не піддається магії. Гленір зумів затримати діяння отрути. Тільки затримати. Помре за годину, можливо, раніше.

— То хто він?!

— Золотий, — виговорив Лукс. — Справжній Золотий з Мірте.

Людина лежала на дерев’яних носилках — у кімнаті варти, перед самим каміном. Горіло багато свічок. Яска сиділа за столом, перебираючи, своїм звичаєм, черепки в круглій чаші. Поряд стояв, опустивши голову, Гленір, замковий лікар. Камін лишався порожнім і холодним; Розвіяр поїжився, загорнувшись у плащ до самого носа. Після занурення в гарячу воду повітря в замку здавалось особливо зимним і вогким.

Він підійшов і схилився над тілом. Витягнутий череп, зовсім голий — напевно, людина натирала його шапинкою «безбородого гриба». Обличчя з грубими рисами поцятковане було шкірною хворобою — тільки придивившись уважно, Розвіяр зрозумів, що це хитре маскування, стійка фарба, що вміло ховає ознаки раси; недивно, що ні ремісники нижніх ярусів, ні вартівники на середніх не впізнали Золотого. У цих краях уродженець Мірте — рідкість.