Марина Дяченко - Мідний король

— Так, володарю. — Бібліотекар здавався розчарованим.

— На добраніч.

— На добраніч, володарю.

Замок причаївся, але не спав: роботи продовжувались удень і вночі. Замок був схожий на личинку, що вилупилася з яйця й вимагає все більше їжі й води, тепла, живої крові, зусиль, світла. Зброя й прикраси, одяг і взуття, колеса й збруя, і знову зброя; воєнні походи йшли один за одним, і кожний з них Розвіяр очолював сам, і в кожному поході переривався й ризикував життям. Тільки нова перемога й нова влада на короткий час заливали вогонь, що зжирав його зсередини.

«Візьми, що ціную. Подай, що потребую». Він страждав од цієї невдоволеності, як страждають від голоду, спраги чи задухи. З кожною новою жертвою щось мінялося всередині, це було схоже на вибух бруньки, яка випускає листок. З кожним новим кроком, проривом, осяянням йому здавалося, що тепер уже він повен ущерть, ніби глиняна чаша, і більше йому нічого не треба. Але задоволена потреба відкривала перед ним інші, про які він раніше й подумати не міг, які не вмів описати словами. А Мідний король ставав усе вимогливішим.

Розвіяр клав на вівтар дорогі подарунки звіруїнів, дивовижі від заморських купців, золото, зброю, картини, книжки. Він голодував тижнями, він змушував себе мучитись від згаги, але Мідний король більше не приймав од нього ні хліба, ні води. Тільки поодинокі речі, здатні насправді потішити, нагадати про кращі дні, пов’язані з рідними людьми, — тільки ці речі годились на жертву.

На чолі своїх загонів Розвіяр здійснював напади на імперські міста й збирав багату здобич. Одного разу серед золотого й срібного посуду, монет і гобеленів попалась музикальна скринька, що грала єдину, тиху мелодію. На задньому віку скриньки був орнамент, складений з білячих силуетів. Розвіяр слухав скриньку раз, і другий, і третій, і перед його очима виникали уривки давно втрачених спогадів: ліс… поле… Людина на ходулях, що біжить по обніжку, і рудий потік білок, що женуться за ним, злітають спини, мають на вітрі хвости…

Він мучився багато днів, потім не втримався й приніс скриньку в жертву, і Мідний король прийняв її. Нетерплячка ослабла, але ненадовго.

До дня чергової перемоги Яска подарувала Розвіяру срібний медальйон на ланцюжку. Це було диво ювелірного мистецтва, неможливе без допомоги магії: медальйон був завжди теплий. Усередині були портрети Лукса, Яски та Дарунка, які вміли всміхатись у відповідь на Розвіярову усмішку.

Він носив його не знімаючи майже півроку. Минали дні й місяці від останньої жертви. Хотілося внутрішніх перемін — як хочеться дихати, щодня все сильніше; якось увечері, залишившись сам, він зняв із шиї теплий медальйон і назавжди віддав Мідному королю. Він знав, що уникнути цього не можна; він знав також, що Мідний король розцінить цю жертву як дрібний даток.

Він призначив нагороду за історію, казку, розповідь чи навіть чутку, що в ній було б згадано Мідного короля, але що приносили йому балакуни, досі виявлялось або дурницями, або підробкою. Вивідачі, яких він послав у гавань Мірте під виглядом торгівців рибою, побували на острівці з маяком, але старий, який багато років гасив і запалював полум’я, був на той час мертвий. Його роботу робив молодий пришелепуватий городянин, який, звісно ж, ніколи й не чув про Мідного короля.

Розвіяр управлявся зі зброєю без спочивку, годинами. Його супротивники змінювалися, знесилившись, а іноді й діставши легку рану, а він не томився — точніше, переливав утому в зброю проти Мідного короля. Він мордував себе крижаними ваннами й пробіжками босоніж по горах. Полегшення було недовгим: жага принести жертву знов опановувала його, нібито сам Король приходив до нього, вимагаючи свого.

Розвіяр знав єдину річ у світі, здатну надовго — а можливо, й назавжди — угамувати Короля. Він поставив собі мету й ішов до неї найкоротшим шляхом. Він збирався завоювати цю річ щоб то не було: ціною зусиль, ризику, чужих життів. Завоювати й принести в жертву. І тоді знову проясніє світ, обмежений розум просвітліє, Розвіяр заново побачить прожилки листя й зблиски на воді, прорве шкаралупу зашкарублості й обмеженості, в якій мучиться свідомість, ніби дорослий птах у яйці. Він стане більшим… І буде, нарешті, спокійний.

У його покоях звучала музика. Старий і підліток, учитель й учень, грали на двох інструментах, виточених з величезних морських мушель. У перламутр були вбудовані металеві пластинки, напнуті струни, звук кожного нагадував людський голос — тонкий, майже дитячий, або м’який, закрадливий, або густий, урочистий. Музики подолали довгий шлях, перш ніж потрапити до замку: вони були вихідцями з Німого Народу, Розвіяр не розумів їхню мову й навіть не завжди міг розчути. Зате вмів писати мовою Німих: давним-давно, в юності, йому траплялось переписувати їхні книги. На стіні східної темниці колись було видряпано слово «пам’ять» — хтось із Німих був рабом у замку, а потім згинув невідомо куди. Скоріше за все, загинув.