Марина Дяченко - Мідний король

Іміль похитнувся. Треба було відповісти, як годиться, що він служить на «Пузані» молодшим коком, але хлопчик, як у поганому сні, не міг мовити ні слова.

Володар устав. Перетнув каюту, ніби не відчуваючи хитавиці, підійшов упритул до Іміля, узяв його за перемазане соусом підборіддя:

— Чому ти не в замку? Чому ти тут?

— Я молодший кок…

Володар повернувся до Ногая:

— Хто наказав узяти його в похід?

Кок розгубився:

— Я не… він сам напросився, володарю, ми просто кинули поклик по кухні… Хто хоче… Народу ж багато треба, а він тямущий… Дарма що руки діряві…

— Ти сам напросився? Захотів іти в похід?

Іміль не витримав його погляду й замружився.

— Дай йому рушника, — уривисто наказав володар. — І прибери тут… потім поговоримо.

Дві тужливі години Іміль чекав цього «потім». Ногай поки не чіпав його — можливо, жалів. Роботи на камбузі було, як завжди, повно; ще й першого бою не відбулось, ще противник удалині не показався, а жерти всім охота: кочегарам, пропахлим смердючим димом, матросам, що по-павучому снують на страшній висоті в переплетених снастях. А стрільці й абордажники, нероби й лихослови, — ті цілими днями хропуть на палубі, щоб прокинутись до обіду й налаяти Іміля за вайлуватість.

Він намагався відвернути себе сторонніми думками, але виходило погано. Тоді він полишив масний казан (однаково пропадати) і потихеньку вибрався на палубу, де світило сонце, дув свіжий вітер і поперек синього неба лежав ніби чорний пухнастий хвіст: тягнувся дим із товстезної труби.

Уздовж борту, чіпляючись за напнуті канати, Іміль пробрався на носову частину. Тут височіла друга труба, без диму. Широкий розтруб її був звернений уперед і подобав на роззявлений рот. Іміль чомусь боявся цього розтруба; у ньому гудів вітер і чулася глуха ворушня. Іміль намагався не підходити до труби без пильної потреби.

На дошках палуби сиділи вояки, грали в «крем’яшки» і нітрохи не зважали на молодшого кока. Іміль став біля борту, підставивши вітру лице. Вітер тріпав його куртку, пропахлу топленим жиром і димом. Спереду, і праворуч, і ліворуч розлягалося море. Поряд, майже ніс у ніс, легко йшла флагманська «Крилама», найкрасивіший корабель усієї ескадри. Тісно, як печірки в стаді, ішли за ним слідом інші судна: здавалось, море кипіло під ними. Погожий вітер, рівний, постійний, наповнював кольорові вітрила: зелені з червоним із порту Фер, жовті з білим, сині, малинові — невідомо яких портів, і далі, далі, всіх кольорів і відтінків. Здавалось, ідуть не на війну, а на свято; Іміль глибоко зітхнув. Для справжнього чоловіка єдине свято — війна; так сказав якийсь вартівник ще в замку, а Іміль запам’ятав його слова.

Йому п’ятнадцять. Нехай він худорлявий і вузькоплечий для своїх років, але він — чоловік; якби вдалось умовити володаря дати йому меч і дозволити битись!

Іміль усміхнувся на власні думки. Хто ж дасть йому меч; корабель тріщить від мечоносців, арбалетників, досвідчених воїнів, які бували в багатьох боях. Що проти них Іміль, який усе дитинство пас печірок, усе отроцтво просидів на замковій кухні?

Він поглянув на «Криламу», що розтинала воду гострим носом. За нею тягнувся хвіст диму, а на носу теж височіла труба з чорним розтрубом, схожим на роззявлений рот. Немовби корабель вимагав годівлі; Іміль здригнувся — і розсміявся: не йому годувати флагманський вітрильник. Не йому розливати суп і розносити кашу, різати хліб і товкти зерно: «Крилама» візьме своє в бою…

Він раптом відчув, що втомився. Сів на бухту згорнутої кодоли, жорсткої, з дрібками солі між волокнами. Заплющив очі; йому уявились печери біля рідного селища. Він не згадував їх декілька років.

У печерах стрибало відлуння. Полохливі печірки сахались від гучних звуків, і тому Іміль разом з іншими пастушками забирались глибоко під гору, подалі від голодного сліпого стада. І там, у переплетеннях підземних тунелів, грали в луну. Спершу просто кричали на різні голоси, завивали й цмокали, потім співали пісень. Приловчившись, можна було зробити так, щоб твій власний голос підспівував тобі, треба було тільки знайти правильне «вухо» в тунелі; старші парубки змушували луну непристойно лаятись, дівчата — їх було мало серед пастушків — сміялись… Ніхто не боявся ні темряви, ні плутанини підземних ходів: вони так само вільно відчували себе під горою, як Ногай на власному камбузі…

Ногай?!

Іміль розклепив очі. Старший кок височів над ним, поклавши руки в боки.