Террі Гудкайнд - Борги предків

— Отже, тобі тільки належить показати це чарівникові Зорандеру?

— Так. Він дасть мені аудієнцію. Я впевнена. Завтра він мене прийме.

Маріска дістала з-за широкого кушака кинджал і повільно провела ним перед обличчям Еббі.

— Нам починає набридати чекати тебе.

Еббі провела язиком по губах.

— Але я…

— Вранці я їду в Конні Кроссінг. Їду, щоб побачити твою перелякану крихту Яну.

— Стара схопила Еббі за волосся і відтягнула їй голову назад. — Якщо ти притягнеш його відразу слідом за мною, то її звільнять.

Кивнути Еббі не могла.

— Привезу. Клянусь. Я його умовлю. Він пов'язаний боргом.

Маріска піднесла ніж так близько до обличчя Еббі, що вістря торкнулося нижнього віка. Еббі боялася моргнути.

— Якщо запізнишся, я виколю око маленькій Яні. Одне. А друге залишу, щоб вона бачила, як я виріжу серце її батька, і знала, як це боляче, бо потім я зроблю з нею те ж саме. Ти зрозуміла, люба?

Еббі здавлено пробурмотіла, що зрозуміла. Сльози душили її.

— Хороша дівчинка! — Лице Маріски було так близько, що Еббі відчувала запах перцю в її диханні. — Якщо ми запідозримо якийсь підступ, вони помруть.

— Ніякого підступу. Я поспішу. І привезу його.

Маріска поцілувала Еббі в лоб.

— Ти чудова мати. — Вона випустила волосся Еббі. — Яна тебе любить. І плаче день і ніч безперервно, нудьгуючи за тобою.

Коли двері за Маріска закрилася, Еббі, тремтячи, згорнулася калачиком і заплакала, кусаючи кулак.

Вони йшли по широкому кріпосному валу. Делора нахилилася до Еббі.

— У тебе поганий вигляд, Абігайль. Щось сталося? Відкинувши з чола чубок, Еббі подивилася вниз на місто, яке тільки-тільки починало виринати з передсвітанкового серпанку, і мовчки піднесла молитву духу матері.

— Ні. Просто провела погану ніч. Ніяк не могла заснути.

Мати-Сповідниця поклала руку їй на плече.

— Ми все розуміємо. У всякому разі, він погодився надати тобі аудієнцію. Тримайся. Він хороша людина. Правда хороша.

— Спасибі, — промовила Еббі, соромлячись самої себе. — Дякую вам обом за допомогу.

На кріпосному валу чекали люди — чарівники, чаклунки, офіцери та інші. Коли три жінки проходили мимо, всі відразу ж замовкали і схилялися перед Матір'ю-Сповідницею в поклоні. Багатьох Еббі впізнала. Вона бачила їх вчора. Серед них був і чарівник Томас. Він виглядав стурбованим і, щось бурмочучи собі під ніс, нетерпляче перегортав папери, поцятковані магічними символами.

Пройшовши вал до кінця, вони підійшли до кам'яної круглої вежі. Похилий дах низько нависав над дверима. Чаклунка постукала і відчинила двері, не чекаючи відповіді. Краєм ока вона помітила, як Еббі здивовано підняла брови.

— Він рідко чує стукіт, — неголосно пояснила чаклунка. Кімната була невеликою, але досить затишною. Одне кругле віконце виходило на розпростерте внизу місто, а друге — на темні стіни замку, зубці стін якого вже забарвилися в рожевий колір під першими променями сонця. У гарному кованому канделябрі горіли свічки, заливаючи приміщення м'яким жовтим світлом.

Чарівник Зорандер стояв, спираючись руками на стіл, цілком поглинений вивченням лежачої перед ним книги. Сплутане каштанове волосся падало йому на обличчя. Жінки зупинилися.

— Чарівник Зорандер, ми привели Абігайль, дочку Хельзи, — оголосила чаклунка.

— Прокляття, жінко, — буркнув чарівник, не піднімаючи голови. — Я чув твій стукіт, як і завжди.

— Не смій на мене гарчати, Зеддікус Зу'л Зорандер! — Цикнула на нього Делора.

Чарівник не звернув на її виступ ні найменшої уваги. Потираючи виголений підборіддя, він не відводив очей від книги.

— Ласкаво просимо, Абігайль.

Еббі відкрила торбинку, але тут же схаменулася і ввічливо відповіла:

— Дякую, що погодилися прийняти мене, чарівник Зорандер. Мені необхідно отримати вашу допомогу. Як я вже говорила, під загрозою життя невинних дітей.

Чарівник Зорандер зволив нарешті підняти погляд. Досить довго він пильно дивився на Еббі, потім випростався.

— І де межа?

Еббі глянула спершу на чаклунку, потім на Матір-Сповідницю. Обидві жінки мовчали.

— Прошу вибачення, чарівник Зорандер? Грань?

Чарівник нахмурився.

— Ти кажеш, що юне життя цінніше. То де та межа, моє дороге дитя, після якої життя втрачає цінність? Де вона пролягає?

— Але дитина…

Він застережливо підняв палець.

— І не сподівайся зіграти на моїх почуттях, стверджуючи, що життя дитини цінується вище через ніжний вік. З якого моменту життя стає менш цінним? Де грань? У якому віці? Хто це визначає? — Він помовчав. — Життя будь-якої людини безцінне. А смерть є смерть, незалежно від віку. Не намагайся впливати на мене сльозливими гаслами, як який небудь базіка перед безмозким натовпом.