Террі Гудкайнд - Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

Річард також знав, що не може закликати свій дар за своєю примхою. Ніяке свідоме напруження волі ніколи не давало результату. Використання дару вимагало виконання певних умов; от тільки він не знав, як забезпечити ці умови.

Навіть чарівники, що володіли великими здібностями, іноді повинні були користуватися книгами, щоб застрахуватися від помилок, перевірити, чи правильно вони зрозуміли деталі, щоб чарівництво спрацювало так, як було необхідно. В юності Річард вивчив одну з таких книг, Книгу Зниклих Тіней. За цією книгою полював Дарка Рал, коли привів у дію шкатулки Одена.

В той ранок, коли зникла Келен, під загрозою нескінченних загонів солдатів, атакуючих його, Річард змушений був залежати від свого меча і пам'яті його колишніх власників. Відчайдушна боротьба привела його на край виснаження. У той же час, його занепокоєння за Келен не давало йому повністю зосередитися на битві. Він знав, що така неуважність була небезпечною і дурною… але це ж була Келен. Він хвилювався за неї і відчував себе безпорадним.

Якби не його дар, він міг би уже не один раз загинути.

Він не одразу зауважив ту арбалетну стрілу. Оскільки постріл був направлений в його серце, він відчув загрозу і необхідність запобігти їй. Але одночасно він повинен був ще й відбити атаку трьох ворожих солдатів, тому зміг лише змінити напрям польоту стріли, не зупинивши її.

Схоже, він уже тисячу разів прокручував у пам'яті битву, придумав величезну кількість «можливо…» і «що якщо…», які повинні були на його думку запобігти тому, що трапилося. Але, як сказала Ніккі, він не був невразливий.

У якийсь момент навколо несподівано стало тихіше. Повторювані луною крики завмирали. У туманному лісі знову стали чутні звуки дощу, падаючого на густий навіс листя. Світ навколо нього був такий мирний і тихий, йому майже здавалося, що він лише уявив собі ті жахливі звуки.

Незважаючи на втому, Річард не уповільнював бігу. На ходу він намагався почути хоч якісь звуки, що вказували б на присутність людей, але чув лише власне важке дихання, удари свого серця, що віддавалися у вухах і звуки його швидких кроків. Іноді він чув тріск зламаних гілок позаду себе — це його супутники намагалися наздогнати його, але все ще були далеко позаду. Моторошна тиша, яка наступила, лякала куди більше, ніж крики людей. Спочатку було чути лише голоси ворон, які змінилися моторошними криками, що видають живі істоти в момент смерті. Крики тварин переросли в людські крики. А тепер навколо стояла загрозлива тиша.

Річард пробував переконати себе, що крики тільки здалися йому людськими. Після того як вони припинилися, неприродна тиша лякала, змушувала його шию покриватися гусячою шкірою.

Перед тим, як вийти з-за укриття густих дерев, Річард, нарешті, дістав меч. Знайомий неповторний звук звільненого леза порушив тишу лісу.

І негайно гарячий гнів меча проник в кожну частину його істоти, змішуючись з його власним гнівом. В котрий раз Річард присвячував себе чарівництву, яким він володів і від якого залежав.

Наповнений силою меча, він жадав знайти джерело загрози і покласти їй край.

Був час, коли побоювання і невпевненість змушували його пручатися тій силі, що виходила від стародавнього магічного клинка, але він давно навчився зливатися з магією меча. Він навчився підкоряти цей магічний гнів своєму бажанню. Це була та сила, яку він і напраляв кожен раз до потрібної мети.

У минулому мечем володіли і такі, хто прагнув влади меча, але в своїй сліпій жадобі того, що належало іншим, вони ігнорували ті небезпеки, які підстерігали при використанні такої зброї. Замість того, щоб стати володарями магії, вони ставали рабами зброї, свого гніву і власної непогамованої жадоби. Були й такі, хто використовував владу зброї у зло. Це не було помилкою клинка. Використання меча для доброї чи злої справи було свідомим вибором, зробленим власником меча, і вся відповідальність лежала на ньому.

Промчавши через стіну гілок, кущів і виноградних лоз, Річард зупинився на краю галявини, де лежали полеглі кілька днів тому солдати. З мечем у руці, він глибоко вдихнув пахнуче смертю повітря, щоб віддихатися.

Оглянувши химерну картину, що відкрилася перед ним, він усвідомив весь жах того, що побачив.

Всюди лежали мертві ворони. Не просто вбиті — розірвані на шматки. Все змішалося — крила, голови, шматки тіл. Пера, немов чорний сніг усипали гниючі трупи.

У перший момент завмерши, як від шоку, Річард вже знав, що він шукав не це. Через поле битви він кинувся до просвіту серед дерев за пагорб, туди, де його чекали люди Віктора.