Террі Гудкайнд - Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

Поки він біг, гнів меча поступово переходив у нього, змушуючи забути, що він втомився, задихається, нездоровий, і готуючи його до битви. У цей момент єдиним, що мало для Річарда значення, було скоріше добратися до загону, точніше відвести загрозу від своїх людей.

У вбивстві тих, хто служив злу, була дещиця задоволення. Найстрашнішим злом було зло, що виряджалося в одежі святості. І руйнування такого зла було святом, перемогою життя, знищенням тих, чиє існування заперечувало життя інших, що не розділяли такі погляди.

Обов'язковою вимогою для використання Меча Істини був гнів. Гнів притупляв жах перед вбивством, допомагав подолати природне небажання вбивати, залишаючи лише чисту необхідність здійснити необхідне правосуддя.

Першим, що привернуло увагу Річарда, коли він вибіг з густого березняка, був клен, під яким залишився чекати загін. На нижніх гілках зовсім не було листя, немов через ліс пронісся буревій. Там, де нещодавно росли молоді деревця, тепер залишилися тільки зкорчені пеньки. Товсті гілки, вологе листя і соснова хвоя були розкидані навколо густим шаром. Величезні зубчасті залишки стовбурів дерев стирчали вгору як списи на полі бою.

Річард не відразу вловив сенс картини, що постала перед його очима на місці величезного кленового дерева. Те, що було пофарбовано в усі відтінки зеленого кольору, жовто-зелене, жовтувате або багатого смарагдового відтінку, тепер все це було вкрите криваво-червоним нальотом.

Річард стояв, задихаючись, намагаючись заспокоїти скажений стукіт серця, намагаючись визначити, що сталося. Він вдивлявся в сутінок лісу, шукаючи там будь-який рух. Одночасно він з усіх сил намагався розібратися в тому хаосі, який він бачив перед собою.

Кара вислизнула з лісу і встала ліворуч від нього готова до боротьби. За хвилину Віктор зупинився праворуч з напружено затиснутою в кулаці булавою. Ніккі прибігла останньою, на перший погляд вона не була озброєна, але Річард ясно відчував, як повітря навколо неї немов потріскує від її магічної сили, яка готова в будь-який момент бути випущена на волю.

— Милосердні духи, — шепотів коваль. Його булава з шістьма шипами, смертельну зброя, яку він зробив власними руками, підвелася в його руці, коли він обережно рушив уперед.

Річард своїм мечем перегородив йому дорогу, забороняючи рухатися далі. Відчувши грудьми лезо меча, коваль неохоче зупинився, підкоряючись мовчазному наказові.

Картина, яка спочатку збила Річарда з пантелику, нарешті стала неймовірно виразною. Людська рука, все ще покрита коричневою фланеллю сорочки, лежала в заростях папороті біля ніг Річарда. Трохи віддалік чомусь стояв черевик з стирчачим з нього зазубленим уламком кістки, розірваними сухожиллями і м'язами. У заростях кизилу трохи в стороні лежала частина тулуба, крізь розірвану плоть було видно частину хребта і білі кістки ребер. У тому місці, де вони в останній раз бачили сидячих товаришів, були розкидані рожеві недоноски нутрощів. Рвані шматки волосся і шкіри усіяли камені, траву і кущі навколо.

Річард не міг навіть уявити, яка сила могла призвести до такого огидного результату.

Здогад був як удар. Він через плече озирнувся на Ніккі. — Сестри Тьми?

Ніккі повільно кивнула головою, оглядаючи місце різанини. — Пізнаю деякі ознаки. Це один із способів, яким вони вбивають.

Річард не знав, заспокоїла його ця новина чи ні.

Повільно, обережно він ступив уперед посеред все ще стікаючих кров'ю останків. Це не було схоже на битву; не було слідів від ударів мечів або сокир, жодна стріла, жодний спис не лежали на полі битви. Жодна частина тіла, жоден покручений мускул не були скручені. Кожен шматок виглядав так, наче був просто відірваний від цілого, до якого належав.

Вид був настільки страхітливий, настільки незбагненний, що не викликав навіть відрази. Річард намагався осмислити, як можливо таке спустошення — не тільки людей, але і місця, де вони були. Крізь кипіння магічного гніву меча він відчував болісне горе, але якщо зупинити гнів було в його владі, то горе він зупинити був не в змозі. І він знав, що горе це буде тільки рости. Але прямо зараз він нічого не хотів так, як наздогнати того — чи тих — хто скоїв все це.

— Річард, — пролунав позаду шепіт Ніккі, — думаю, нам краще забратися звідси.

У рівному, спокійному тоні її голосу була тривога.

Наповнений гнівом меча, затиснутого в кулаці, і власної жагучою ненавистю від того, що побачив, він ігнорував її слова. Якщо хоч хтось ще живий, він повинен його знайти.