Террі Гудкайнд - Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

— Дуже шкода, — знизала плечима Кара. — Я не хотіла ранити його. Шота вигнула брову, її очі блищали, показуючи, що вона не вірить жодному слову.

— Я збиралася його вбити. — Додала Кара.

Гнів Шоти розтанув. Вона широко посміхнулася, потім весело розсміялася. Все ще посміхаючись, вона зиркнула на Річарда.

— Вона мені подобається. Ти можеш залишити її собі.

Річард згадав, як колись Кара сказала йому те ж саме про Келен.

— Шота, як я вже сказав, нам потрібно поговорити.

— Значить, ти прийшов, щоб запропонувати мені стати моїм коханим?

Неподалік за деревами Річард відмітив Самуеля. Його жовті очі палали ненавистю.

— Ти чудово знаєш, що не за цим.

— Ах. — На її обличчя повернулася посмішка. — Ти хочеш сказати, що прийшов тому, що тобі від мене щось потрібно. Вона поправила завернутий вітром поділ сукні. — Ти не правий, Річард.

Річард нагадав собі, що пора перестати невідривно дивитися в її нестаріючі очі. Однак, виявилося, дуже важко змусити себе дивитися в бік, немов Шота контролювала напрямок його погляду. Виникало відчуття, що він перебуває тут для того, щоб дивитися лише на неї.

Одного разу Келен сказала, що Шота зачаровує його. Келен говорила, що Шота не може інакше, що так чинять усі відьми, тому що це у них в крові і по-іншому вони не можуть.

Келен.

Спогад про неї сколихнув розслаблені думки.

— Келен пропала.

Брова Шоти злегка здригнулася.

— Хто?

Річард зітхнув. — Відбувається щось дивне. Келен, моя дружина…

— Жінка? Коли це ти встиг одружитися?

Її очі яскраво блиснули. Від гніву груди здіймалися над низьким вирізом сукні. Річард зрозумів, що її здивування не було награним. Вона справді не пам'ятала Келен.

Річард пальцями пригладив волосся, відкинувши його назад, зібрався з думками і заговорив знову.

— Шота, ви з Келен зустрічалися не раз. Ти добре її знаєш. Щось сталося, і це щось стерло у всіх згадку про Келен. Ніхто її не пам'ятає, схоже, і ти теж…

— Крім тебе? — Скептично запитала вона. — Її пам'ятаєш тільки ти?

— Це довга історія.

— Навіть довга історія може не бути правдою.

— Це правда. — Наполягав Річард. — Ти ж була на нашому весіллі.

Вона склала руки. — Я так не думаю.

— Коли я вперше прийшов сюди, ти захопила Келен і обвила її зміями…

— Зміями. — Шота посміхнулася. — Ти ж сказав, що ця жінка подобалася мені, значить, я була поблажлива до неї?

— Ні. Ти хотіла, щоб вона померла.

Посмішка стала ширше. Вона знову поклала руки йому на плечі. — Тобі не здається, Річард, що це дуже грубо.

Річард схопив її за талію і м'яко відсторонив від себе, усвідомлюючи, що якщо він цього не зробить, скоро вона позбавить його здатності думати.

— Саме так я і думаю, — відповів він. — До речі, ти не хотіла, щоб ми одружилися.

Шота провела лакованими нігтями по його грудях, пильно дивлячись з-під насуплених брів.

— Гаразд, можливо в мене були на те свої причини.

— Так. Ти не хотіла, щоб у нас народилася дитина. Ти сказала, що ми можемо дати життя чудовиську, тому що він успадкував би мій дар і дар Келен. Вона — сповідниця.

— Сповідниця! — Шота відступила назад, немов він раптово став отруйним. — Сповідниця? Ти в своєму розумі?

— Шота…

— Сповідниць більше немає. Вони всі мертві.

— Не зовсім так. Мертві всі, крім Келен.

Відьма повернулась до Кари. — У нього гарячка, або щось інше?

— Ну…. він був поранений стрілою від арбалета і ледь не помер. Ніккі вилікувала його, але він кілька днів був без свідомості.

Шота з підозрою вказала пальцем, немов розкриваючи змову. — Тільки не кажи мені, що вона скористалася Магією Збитку.

— Так, скористалася, — відповів Річард замість Кари. — І зробила це щоб врятувати мені життя.

Шота підійшла ближче.

— Магія Збитку… — пробурмотіла вона про себе. Вона знову втупилася в Річарда. — Що вона зробила? І для чого?

— З її допомогою вона знищила стрілу, яка застрягла в моєму тілі.

Шота змахнула рукою, бажаючи, щоб він продовжував. — Вона зробила щось ще.

— Ще вона за допомогою магії Збитку видалила з легенів кров, яка скупчилася там. Вона сказала, що іншого способу видалити стрілу і очистити легені від крові не було. І те й інше вбило б мене.

Шота повернулася до них, вперлася однією рукою в стегно і зробила кілька кроків, обдумуючи почуте.

— Це пояснює дуже багато чого, — зітхнувши, нарешті вимовила вона.

— Ти подарувала Келен камінь.

Шота хмуро озирнулася. — Прикрасу? Який ще камінь? І навіщо, мій дорогий хлопчику? Ти думаєш, я коли-небудь стала б робити щось подібне для твоєї… коханки?