Террі Гудкайнд - Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

Могутня ялина застогнала, верхівка її накренилася. Дерево почало падати, тягнучи за собою переплутані нитки. Набираючи швидкість, важкий ствол звалився, обламуючи гілки сусідніх дерев.

Нижня частина ствола при падінні підскочила вгору, натягуючи заплутану мережу. Липка павутина розірвалася, потім стовбур звалився зверху прямо на частину огорожі, ховаючи її під своєю вагою, розмазуючи по посипаній хвоєю землі.

Не даючи павутині часу змінити форму або відновитися, Річард вискочив на впалий стовбур в момент, коли він ще підскакував після удару об землю. Він витягнув руки і злегка присів, утримуючи рівновагу. Дощ все лив, і стовбур дерева був слизьким. Коли стовбур щільно ліг на землю, притискаючи собою обламані гілки, листя і хвою, Річард не гаючи ні миті, рвонувся вперед і помчав по стовбуру, використовуючи його як міст, щоб перебратися через липку трясовину.

Вирвавшись нарешті з пастки, задихаючись, він опинився біля Кари. Вона, піднявшись на одну з товстих з гілок, приготувалася підтримати його в разі потреби. Міцно схопивши за руку, вона втримала його від падіння, коли він з розгону влетів у сплутану масу гілок вже лежачої на землі величезної крони дерева, що впало.

— Що, в ім'я духів, відбувається? — Запитала вона, перекрикуючи шум зливи і допомагаючи йому вибратися з гілок.

Річард все ще намагався віддихатися. — Поняття не маю.

— Дивіться, — вимовила вона, вказуючи на меч.

Густа маса, яка обліпила лезо меча, почала танути під дощовими струменями.

Розірвана павутина, яка обвивала кущі та дерева теж почала розм'якшуватися і осідати. Дощ збивав обривки павутини, протягнуті між деревами. Вона падала на землю, де з шипінням розчинялася у воді, танула, подібно останньому весняному снігу, під струменями теплого дощу.

У сірому ранковому світлі Річард, нарешті, зміг розгледіти речовину, з якої складалася павутина. Це був гігантський клубок. Коли дерево розірвало верхні витки це зруйнувало цілісність огорожі, змушуючи павутину осісти під власною вагою.

Холодний дощ поступово відмивав від липкої маси дерева і чагарник. Обривки павутини лежали на землі, схожі на темні нутрощі мертвого чудовиська.

Річард тер клинок об мокру траву до тих пір, поки зовсім не відчистив його від липкої речовини.

Залишки огорожі танули все швидше і випаровувалися, перетворюючись на клубки сірого туману, немов пара над нутрощами свіжого трупа в морозний день. Пара повільно піднімалася вгору і змішувалася з тінями в кронах дерев. А легкий вітерець приготувався віднести його геть.

Раптом зібрані в кронах дерев клапті туману дивним чином невловимо об'єдналися в чорнильно-чорну тінь. Перш ніж Річард зміг вловити зміст побаченого, зловісне щось розпалося на тисячі тріпотливих клаптиків, які розсипалися в різні боки, розпалися на краплі дощу і мокрого туману. І все зникло.

Мороз пробіг по спині Річарда.

— Ви бачили? — В подиві витріщилася Кара.

Річард кивнув.

— Дуже схоже на ту штуку, яка зруйнувала стіни готелю в Алтур-Ранзі. Тоді воно теж зникло схожим чином, замість того, щоб схопити мене.

— Значить, це — той самий звір.

При світлі дощового ранку Річард уважно оглядав тіні серед навколишніх дерев.

— Можна припустити, що так.

Кара теж оглядала ліс у пошуках ознак загрози. — Нам пощастило, дощ почався дуже вчасно.

— Думаю, його знищив не дощ.

Вона стерла з очей краплі дощу. — Тоді що?

— Я не впевнений… але можливо той факт, що я уникнув його пастки.

— Не можу уявити створіння настільки сильне, щоб так важко було йому протистояти — і в минулий раз, і сьогодні.

— У будь-якому випадку, інших припущень у мене все одно немає. Але я знаю декого, хто міг би… — Він узяв Кару за руку — Пора рушати. Давай зберемо речі і підемо звідси.

Вона махнула рукою в бік лісу. — Приведіть коней, а я зберу ковдри. Обсохнути ми можемо і потім.

— Ні, я хочу, щоб ми пішли прямо зараз. — Він швидко вийняв з мішка сорочку і плащ, намагаючись по можливості зберегти їх сухими. — Ми залишимо коней тут. Загороду обгороджено, трави достатньо, вода у них є. Вони прекрасно проведуть тут деякий час.

— Але верхом ми добралися б швидше.

Просовуючи руки в рукави сорочки, Річард оглянув найближчий ліс. — Ми не зможемо провести їх через прохід у горах — там для них занадто тісно, і в Землю Агада, де живе Шота, провести їх ми теж не можемо. Їм потрібен відпочинок. Ось і нехай вони відпочивають, поки ми сходимо побачити відьму. А коли Шота скаже мені, де знайти Келен, нам все одно доведеться повертатися сюди. От ми їх і заберемо на зворотному шляху. Можливо, Шота заодно підкаже, як нам позбутися цього звіра, який стежить за мною.