Галина Пагутяк - Писар Західних Воріт Притулку

Писар мовчки брав за руку нічних мандрівників, заводив до хати, поїв чаєм з шипшини чи м’яти, вкладав спати, якщо й після цього людина не прокидалася. Іноді прокидались одразу, хоча й не могли одразу розібратись з часом і простором. Тоді Писар записував їхні сни на папір, поки не встало сонце, й вранці відсилав з ними сновид до Тлумача снів. Сам же ніколи не ходив до нього, щоб не завдавати такій поважній особі зайвого клопоту.

Дивлячись на схід з латками городів, садами, ярами і лісом на обрії, Яків відчув потребу з кимось порозмовляти, розповісти новини. Найближче жив Симеон — на березі озера.

Яків спохмурнів, бо сонце сховалось за хмару, і дощ міг початись знову. Поспішаючи, він посковзнувся на щаблі драбини і той зламався. Треба зробити новий. Вітер подужчав, холодний і безжальний. Сонце то виглядало, то ховалося, тіні бігали по мурах, але Якова не так легко було збентежити. Треба було ще роздобути яєць і молока для вужа. Він витесав новий щабель, що спершу не пасував до старої драбини, але згодом стане таким же сірим. Йому розповідали, що кожен прибулець, щоб призвичаїтись до Притулку, живе неподалік від Східних Воріт. Отже, тамтешній Писар має з ким поговорити, і вони теж, бо все-таки, це перша людина, яку вони зустріли в Притулку. Але коли до Писаря Західних Воріт дійде звістка про Писаря Східних, мине дуже багато часу. Мабуть, це справедливо: навіщо їм знати один одного? Кожен має власну турботу. Та й не всі люди зустрічаються, якщо так складеться доля.

Залишивши вужа на господарці, Яків вибрався ще перед обідом. Розминутися з тими, що покидають Притулок, він не міг, бо дорога від Воріт вела одна, проходячи через село Рубіж, кілька хаток, вкритих очеретяними дахами, повз озеро, величеньке, як на Притулок. Живила озеро ніби крихітна річечка, та в глибині били потужні потоки, страшенно холодні. Купатися можна було лише скраю, але Симеон плавав на човні всюди. Озеро замерзало взимку і його блакитне око наче вкривало більмо.

Та попереду ще були гарні дні. Осінь лише продудніла дощем, побешкетувала, розігнала птахів, і вирішила, що на перший раз досить. Чимало калюж оминув Яків, та все ж промочив ноги. Земля вдосталь напилася води, а зів’ялу траву ніщо вже не могло воскресити до весни. Вздовж дороги кострубатились кущі шипшини з оранжевими ягодами, фіолетовими очима видивлявся терен. Ще кілька днів доброї погоди і можна буде робити запаси. Шипшину Яків сушив на горищі, а терен — у печі, собі й на гостинці. Так жили усі в Притулку: хто що мав, тим ділився. Теслювати Яків навчився від одного чоловіка, котрий залишив йому інструменти, коли йшов звідси Мав він ім’я Нерсес, від якого віяло сліпучим блиском єгипетських пірамід й розпеченими пісками. Інші навчили копати землю, садити городину і ще багатьох речей, без яких важко прожити самому.

…Дах Симеонової хижки парував, бо сонце якраз зависло над ним. Господар повиносив надвір манаття, щоб підсихало.

— Тільки не кажи, Якове, що тебе затопило і ти не маєш де жити! — пожартував Симеон, хоча не зміг приховати заклопотаності.

— Не затопило, але я прихистив істоту, що потерпіла так само, як ти,

— Кого?

— Вужа.

— То в тебе, виходить, місця немає. Лишенько мені, бідному… — почухав потилицю Симеон.

Дах весь зітлів, а зі стелі звисали спліснявілі дошки.

— Я б твою хату… — стиха лайнувся Яків. — Йди по людей!

Та, глянувши на нещасне лице Симеона, вирішив:

— Добре, я сам піду. А ти позривай стріху.

Із Симеоном вічно траплялась якась халепа. То дерево від старості падало на подвір’я, то комин забивався сажею. А хаті повсякчас загрожувала повінь. Стояла надто близько від води й дерево швидко псувалось. Симеон не хотів хати з каменю і казав:

— Не хочу, щоб після мене лишалась купа каміння. Тлінне нехай живе у тлінному.

Тільки у Притулку не лякаються таких слів. Вони звучать якось м’яко, лагідно, без тіні жалю чи невдоволення. Часу вистачає, аби навчитись і нового ремесла, і нової мови. Спершу для Якова ці слова звучали, як сакральна формула: тлінне до тлінного, прах до праху. Тепер він міг посперечатись з Симеоном, що камінь живий, росте, дихає і старіє. Бо мав справу з каменем, а Симеон жив посеред дерев, глини, очерету і води. Вони розмовляли, а він їх слухав, отже, жив у злагоді з власним іменем. Схоже, що він прибрав його уже в Притулку, хоча могло бути й так, що тільки тут він усвідомив, як треба жити, маючи таке ім’я. Притулок існує не для того, щоб перелицьовувати людей, а для того, щоб звільнити їх від страху перед життям. Ім’я приростає аж до кості й, повернувшись у той світ, допоможе відшукати, якщо не стебло, то хоча б коріння.