Галина Пагутяк: Писар Західних Воріт Притулку

— Тримайся подалі від вогню, братіку!

Вуж вирішив піти на оглядини. Яків посміхнувся. Мусить тепер добре дивитись під ноги. У бібліотеці майже не було нічого видно. Єдине маленьке віконце заливав дощ.

Яків знав, що віднині вуж спостерігатиме за ним і, щоб стати гідним його довіри, потрібен іспитовий термін. Доля послала їх одне одному, можливо, щоб виправити якусь дуже велику несправедливість, про яку в тому світі ніхто навіть не здогадується. Там є «вищі» й «нижчі» істоти, котрі ворогують між собою. Так є, але так не повинно бути. Саме ця думка привела колись Якова до Притулку, правда, не як мешканця, а радше, як слугу. То було єдине місце, де можна стерти Несправедливість, ніби чорнило з пергаменту. Втім, ледь помітні сліди все ж залишаються, бо перо гостре. Він озирнувся на поличку, що була захищена від сонця й тепла, бо там зберігались клапті пергаменту, рештки найдавніших книг. Хтось приніс їх дуже давно, описавши власне бачення світу. Наприклад, фраґмент «Сповіді того, хто знайшов притулок серед бджіл»:

«Мене зрадили і зрада моя не була б такою болючою, якби я сам не зрадив людей, і не пішов шукати захисту у бджіл. Я оселився в печері і там ми жили однією великою сім’єю. За лісом горіли села й міста, конали зґвалтовані дівчата, руки чоловіків виковували все нові й нові мечі… Я оглух, щоб не чути криків болю та тваринної радості. Я онімів, щоб ніколи не кричати самому, так як вони. Залишив собі одне око, аби менше бачити і обидві руки, що знають одна про одну все…»

Насправді, ця книга, чого Яків не знав, називалась «Історія Лицаря-заступника», і була про особу, для якої не існувало стін між світами. Розповідали, що той лицар зупиняв вітряки, які мололи зло на отруйну муку, а тих вітряків мусило бути чимало, бо зла у світі теж багато. Правда була і в тому, що той чоловік спершу знайшов притулок серед лісових бджіл.

Писар Західних Воріт повернувся до своєї кімнати, залишивши двері прочиненими. Треба було поснідати, напитись чогось гарячого. Він переніс мисочку з яйцем до бібліотеки, щоб вуж теж поїв. Отак за дрібними клопотами настало пообіддя. Сутінки погустішали, і дощ навіть посилився. Той, хто мандрує зараз, мусить поквапитись, аби знайти нічліг. У тому світі бояться подорожніх, які виходять з темряви на світло. Щодо Якова, то він мав усе для несподіваних гостей: ліжка, дерев’яну канапу, свіжу постіль. Він все ж вийшов надвір і побачив на калюжах бульки, знак того, що дощ падатиме ще довго. Симеон навчив його різних прикмет, особливо, тих, які стосувались води, бо вода була його улюбленою стихією. Яків зітхнув і мовив уголос, стоячи на ґанку:

— Ким ти був, старий, що небо так плаче за тобою?

А дощ падав ще ніч і ще день, а коли перестав, то було так мокро, що листя на деревах звисало, наче ганчір’я. Воно уже не мало тієї пружності, що влітку і падало, склеюючись докупи. Сумна картина, особливо, як подумаєш, що під отим дощем летіли птахи в ирій, натираючи собі під крилами криваві мозолі. Люди надто далекі від того, щоб зрозуміти птахів. Їм, як і всій іншій звірині, потрібен дах; неба ж вони бояться.

Ворота стояли ніби на пагорбку, але пласкому, тому Якову довелося брати заступа і копати рівчаки, аби вода стікала донизу. Потім він піднявся по мокрій драбині, щоб побачити, як змінилися Схід і Захід, окрім того, що побільшало води. Непривітний мокрий світ у Притулку втішало сонце, що золотило верхівки дерев. Він почув голос півня, живого, бо півень на даху лише скрипів. Побачив хатинку Симеона, що відрізнялась від кущів та дерев лише правильною формою. Яків знав, що хатка на ладан дихає і треба поміняти дах. Симеон міг би на зиму перебратись до Воріт, але, проживши тут якось кілька днів, він сказав: «Звідси легко вийти». Тим він підкреслив різницю між собою і Яковом. Писар Західних Воріт не має потреби виходити, бо не прийшов сюди шукати захисту. Свобідна воля не завжди йде вкупі з розумом. Присниться сон, що хтось тебе кличе, і ти усе кидаєш і йдеш, заморочений видіннями й голосами. Тих людей називали сновидами. Були вони схожі на сірих нічних метеликів, що летіли на світло, а потрапляли у вогонь. Сон у Писаря був чутливий, слух, як у незрячого, і, бувало, серед ночі якась сила змушувала його встати й вийти з хати. І завжди він знаходив у себе на ґанку чи під брамою сновиду, часом босого, у самій сорочці, навіть взимку. Як вони сюди потрапляли, невідомо, бо деякі жили так далеко, що треба було йти днів зо два. «Демони ночі» — був такий вислів у записах одного з писарів. Їх переносили сюди демони ночі. Бідацтво… Люди давно за них забули, але демони все ще тривожили й спокушали.