Галина Пагутяк: Писар Західних Воріт Притулку

«Горе Писареві Західних Воріт Притулку! І люди, і звірі неохоче дивляться йому в очі, наче віснику смерті. У нього нема ні дітей, ні дружини, ні друзів. День у день, рік за роком збирає він каміння між городиною на своєму полі, хоч не він порозкидав його. Люди йдуть крізь нього, як порожнечу, не кажучи: „До зустрічі!“ І бачить він їх вперше, а вони бачать лице його, звернене до Заходу, а те, яке дивиться на Схід, не помічають…»

Тепер слова згадались, наче книга сама розгорнулась на потрібній сторінці. Так завжди трапляється, коли маєш справу з бібліотекою біля Західних Воріт Притулку. У тому світі, де немає часу на життя, не звертають уваги на такі речі, хоча і там трапляється подібне. І безперечно, плач Писаря Західних Воріт — це мить відчаю, що його доводиться переживати чи не кожному, а для Якова — знак. Мовляв, не можна йти чужими слідами. Звісно, йому не вдасться уникнути ні втоми, ні розчарування. Це навіть було б не по-людськи й свідчило б про його холодне серце. Просто не варто створювати ще один Плач. У цьому сенс написання книг і сенс Бібліотеки, де у кожному томі — порожнеча. Тільки коли розгортаєш, на сторінці проступає текст. Правду казав Симеон, нерозлучний з озером: «Ми всі переживаємо наше минуле, лише ти один турбуєшся про майбутнє».

— У мене теж було минуле! — трохи образився Яків. — Але воно тільки моє.

— Авжеж, авжеж! — засміявся Симеон. — Я пам’ятаю, що ти особливий.

Яків не насмілювався нікому розповісти про себе. У нього було багато спільного з мешканцями Притулку, однак йому здавалось, що ті пережили набагато більше, і будь-яка сповідь Писаря є недоречною, якщо не торкається якихось ближчих тем. Вони не потребували його слабкості, а сили. Втім, у такому тихому місці, як Притулок, навіть знаходження пушинки з кульбаби на рукаві — уже подія. А слово подібне до грому. Розповідали, що далеко звідси у лісі є щось схоже на монастир, де два десятки людей живуть під одним дахом і майже обходяться без слів. Щоби порозумітися, їм вистачає посмішки, жесту чи просто погляду. Їхнє мовчання — невимушене й щире, бо вони знають ціну словам. Але тому, хто приходить туди, може бути спершу важко. Так здавалося Якову, і він уявляв собі ліс, засипаний снігом, запах диму, що непокоїть дерева, і самотнього втомленого подорожнього. Нема сенсу туди йти, щоб слухати мовчання. Кожен, хто йде звідти, йде сам до Західних Воріт йде сам.

Яків ловив часом слова інших людей, як сніжинки чи крилате насіння, і складав з них подобу картини у власній свідомості. Від людей йому залишалися тіні їхніх тіл, вже непотрібні, та сліди. За Воротами до них приліплювались вже інші тіні й сліди ставали непомітними. Тіні мали імена, а могли й не мати, як вчорашній прибулець, що більше нагадував сон втомленого осінньою негодою Писаря Західних Воріт. Від холоду й дощу люди пригортають до себе власні тіні, обтулюються ними, щоби було тепліше, тому й важко помітити їхні тіні.

— Зрештою, — сказав Яків, розпростуючи спину, — вони завжди воліють вийти непомітно. Це чомусь для них дуже важливо. І подумав, якби йому довелося пройти увесь шлях від Східних Воріт, то він не зміг би стати Писарем Західних. Такого тягару не витримала б жодна людина. На порозі Яків обернувся і ще раз глянув на світ, сірий від дощу, ніби прощався з ним, хоча нікуди не йшов. Відколи він тут оселився, мав відчуття, ніби перебуває на узбіччі довгого шляху, який пливе без нього, і через те між ним та шляхом — відчуження. Коли він вибирався провідати когось із сусідів, ті жартували, як це йому вдається втриматися від спокуси вийти через Ворота. Їм здавалось, що він тільки й про це думає, бо самі вони, приходячи до Якова, раптом починали відчувати сильну потребу залишити Притулок. У їхніх очах відображався не Яків, а Ворота, засув, вежа, на яку вони боялись піднятись. Бо це, вважали, для тих, хто наважився.

Яків поклав за грубку оберемок дров, а тоді переодягнувся. Із болем згадав старого кволого чоловіка: чи має він хоча б дах над головою, а чи досі йде під дощем, наче король Лір. Утім, Лір був скривджений, зранений у саме серце. А цей Старий, сповнений іншої величі, може, він теж колись був королем? Великий біль і велика радість не повторюються вдруге. Покидаючи Притулок, люди роблять найбільший вибір у своєму житті, тому так важко їх затримати. Вони не хочуть, щоб хтось був причетний до цього вибору, адже йдуть вони не в землю обітовану, що спливає молоком та медом, а в край, що сочиться кров’ю любові та гноєм ненависті, щоб розповісти іншим про Притулок. Бо в людей того світу відібрано навіть останню надію на Божу справедливість, то нехай вони хоч знають, що є Притулок.