Галина Пагутяк: Писар Західних Воріт Притулку

Хоча у хаті й віяло приємним сухим теплом від груби, не було потреби виходити на холод, а вечір стелив м’яку постіль, Писар Західних Воріт Притулку не чувся умиротвореним чи спокійним. Важко було йому на серці, бо сьогодні випровадив людину, дуже старого чоловіка, у якого не посмів навіть спитати імені. Він знав, що часом комусь присниться сон і той рушає з Притулку, нестримний аж до одержимості, ніби ноги йому печуть і сліди куряться димом. З таким — не до розмови. Ті люди забували навіть попрощатись й відмовлялись зійти на вежу, щоб востаннє глянути на Притулок. Ні, Яків не вважав себе добрим Писарем, бо уявляв на цьому місці когось цілковито іншого: стриманого, навіть байдужого. Ще у тому світі він збагнув істину — не можна заважати людям поліпшувати чи погіршувати своє життя.

Але хто б його замінив? І не було над Яковом нікого старшого, до кого можна звернутись за порадою, хто міг би насварити, підтримати, і в такий спосіб зняти з нього тягар втоми чи болю, хоча б на часину.

Той старий прийшов по обіді. Яків колов біля порога скіпки для розпалювання, тож не міг не помітити його. Втім, люди, що залишали Притулок, ніколи б не посміли відчинити Ворота. Усі знали про Звичай: Писар мав записати ім’я в книзі, наче поставити печать. Ніхто ніколи не заглядав до тієї книги, щоб перевірити, кого вже немає у Притулку - і без того знали. За кожним кроком спостерігали десятки очей, з уст в уста передавалась новина. Зрештою, Притулок одразу змінювався, як тільки хтось покидав його межі, як то має бути повсюди, але у світі народжень і смертей цього не помічали. Прихід до Притулку можна було б назвати народженням, а відхід з нього — смертю, але це було б надто примітивно, неправдиво, і навіть жорстоко. Не все можна висловити словами, далеко не все. Та й чи конче заявляти про власну присутність? Якась травинка росте серед інших травинок, і їй досить знати, що вона — не сама. Її життя — це її висловлення. Ні рішуче, ні смиренне, ані бунтівне — просто чутливе, вразливе, відкрите усьому, що стається чи має статись. Гарне життя, яке нічого не просить, але отримує усе, що йому належиться. Так у дитинстві Яків, блукаючи по весняному лісі, звільняв квітку, що опинялася в лещатах сухого торішнього листка, та й тепер рука сама тягнулася допомогти, хоч гілка чи травинка самі мусять напружувати свої сили. І те, що непокоїло його зараз, нагадувало дитячу співчутливість. Чоловік був дуже старий і мав у собі таку малу дещицю життя, аж ставало страшно. Яків пропонував йому одне, друге й третє, а на кінець, відчиняючи Ворота, несвідомо загородив собою отвір, від якого віяло холодом іншого світу, байдужого і непривітного. Кому ж, як не йому було про це знати? Та старечі сухі пальці відтрутили його руку, і той чоловік пішов, точніше, подибав туди, де ніхто вже напевно його не впізнає. Від Воріт навіть не було стежки, просто тверда суха земля й подекуди мурашині купи, наче забуті могили, і ламана лінія обрію, в якому тонуло попелясте небо.

Яків відчув, що холод старечої руки, вже непридатної до будь-якої праці, дійшов йому аж до серця. Таке з ним траплялось і раніше: завжди важко прощатися з людьми навіки. Вони можуть щось тобі залишити, але й можуть відібрати. Писар Західних Воріт довго дивився услід старому. Він боявся, що, як тільки відвернеться, то відріже від себе того чоловіка, який не промовив жодного слова і тільки хитав заперечливо головою. Решту часу до вечора він провів якось безладно. Все падало з рук, та й не було якоїсь пильної роботи, бо вітер усе дужчав і врешті приніс дощ. То була пора, коли все потрібне забирають до комори, а непотрібне залишають надворі на поталу природнім стихіям. Людина, яка весь час живе сама, змінює настрій залежно від погоди, і гнівається на неї, як на близьку істоту, знаходячи у сонці, вітрі й дощі то приятеля, то ворога. А вже поява звіра чи людини стає значною подією й надовго привертає увагу.

Отож, Яків сидів коло груби з відчиненими дверцятами і карав себе за недостойний вчинок, пригадуючи щораз найдрібніші деталі. Адже старий міг зрозуміти його жест як жарт. А йшлося про вирішальну мить життя. Писар Західних Воріт не повинен нехтувати своїми обов’язками. І вчинене не виправиш.

— Нічого не можна зробити, — вголос сказав Яків і зіщулився.

Той бідний старенький йде зараз у темряві й, можливо, несе у собі біль образи. Тепер його не наздоженеш. Старий перетнув межу, за яку невільно ступати Писареві Західних Воріт, бо тоді він знову стане одним з тих неприкаяних блукальців, що не мають батьківщини. І нікому буде відчинити Ворота, щоб Притулок не задихнувся. Але ще гірше залишатись в самотині з колючкою в душі. І якось перебути цю ніч.