Галина Пагутяк - Писар Західних Воріт Притулку

Маючи нові знання, можна було поліпшити світ, однак Яків бачив, який він смертельно хворий, і як йому байдуже все, окрім своєї хвороби. Якщо це агонія, то її доведеться виміряти цілим покоління, а не хвилинами чи годинами життя однієї людини.

Яків звик до дивацтв своїх сусідів по Притулку, і вигляд кімнати-печери обвішаної в’язанками сухого зілля, гірляндами сушених яблук і груш, заставленої слоїками з чимось темним, через що тут панував міцний дух мертвих рослин, не здивував його. Бракувало лише тиглів, колб і черепа для антуражу лабораторії алхіміка чи знахаря. Часом на старість люди починають розвивати у собі той дар, яким наділила їх природа. Коли Лавро запалив лампу під стелею, накриту бляшаним ковпаком з отвором посередині, його гострий профіль нагадав Якову індіанця Джона, тільки волосся було коротко підстрижене. Євтихій попрощався на порозі, але нічого не сказав, що хотів би зустрітися з Яковом ще завтра. Писареві сподобалась ця тактовність і він приязно посміхнувся.

У хаті було холодно і, коли господар після запалювання лампи взявся розпалювати плиту, схожу на ту, що Яків мав удома, він виразно уявив собі засніжену хатину з вікном, освітленим далеко за північ. Свічка стояла у мисці з водою, бо Писаря міг зморити сон. Чи Симеон робить усе як слід? Ритуал, дисципліна, консерватизм — як би це не називали, проте воно діяло заспокійливо. Люди мають бути впевнені, що їх чекають біля Воріт. Хоча думкою Яків був уже там, тіло його залишалось ще дуже далеко. Він почував себе так, наче витратив на цукерки гроші, за які мав купити зошити до школи. Сидів тепер тихенько на широкій лаві коло вікна, за яким чувся сміх, голоси тих, що розходились, і часом зблискував ліхтар. Холод не давав Якову задрімати. Старий мовчки вовтузився коло плити. Він виявився сором’язливим, а, може, хотів сказати стільки, що слова просто збивали одне одного на льоту. Переставляв горщики, щохвилі ворушив дрова, що ніяк не могли розгорітись, порпався у скрині…Виглядав аж наче невдоволений, проте Якова це не дратувало: люди, що живуть самі, завжди раді й не раді гостям. Вони звиклися зі своєю самотністю, і їм добре з нею удвох.

Яків не хотів розпочинати розмову першим і мовчки роздивлявся по кімнаті. Нарешті старий скінчив чаклування й поставив на стіл миски з пахучою грибовою юшкою і млинці з варенням, а до того чаю з трав, куди він капнув якоїсь рідини з пляшечки. Рухи його були поважні аж урочисті. Їли вони мовчки і швидко, але не похапцем. Потім старий миттю усе прибрав і сів навпроти Якова. Тепер він не нагадував індіанця Джо. Хвильку розглядав Якова, наче бачив його уперше, а тоді спитав :

— Скільки ти вже служиш Писарем Західних Воріт?

Саме ці слова сподівався почути Яків і наче тягар звалився йому з плечей. Він аж почервонів, а старий продовжив:

— Попередній Писар теж якось прийшов на феєрверк. Лише один раз. Хотів дізнатися, що це таке.

— Я не задля цього прийшов сюди, — відповів Яків. — Бачив і салюти, і феєрверки у тому світі.

— Може, тому Писареві було ще щось потрібно?

— Так, — сказав Яків, — мені теж так здається.

— У тебе, хлопче, був геть очманілий вигляд, коли ми зустрілись вранці. Я, не збирався йти до річки. Мені з порога усе добре видно. Але треба було тебе привести.

— Дякую. Я здуру пішов по слідах, але сніг їх засипав, і, проблукавши цілу ніч, прибився сюди.

— Міг би й замерзнути.

— Пусте! Тут не вмирають.

— Так, але це не стосується Писаря Західних Воріт. Хіба тобі не сказав твій посередник?

— Ні, — здивувався Яків. — Зрештою, мене це не лякає.

— Тебе — ні. Але для нас це було б дуже погано.

— Хіба кожен не може розпорядитися власним життям? А якби я вирішив накласти на себе руки ?

— Мав би тоді вийти за Ворота! — наїжився старий.

— Звісно. Але, якщо Писар раптом божеволіє, чи стає одержимим, і не владний на собою… Хіба не може такого статись?

Лавро зітхнув:

— Може. Але досі не було. Ми розуміємо, що Писар живе на межі світів і не схожий на нас. Але й ми не спимо і мандруємо від одних Воріт до інших. Час минає швидко, однак його завжди вистачає. Я міг би вже піти. Я вже надихався травами й зцілив себе…

— А що то за трави ?

— Звичайні. Ромашка, звіробій, кропива, чебрець, м’ята. Дещо даю людям для потреби.

— Ви й там … збирали трави ?

Старий зіщулився, наче від удару, й сухо відповів:

— Мене там вже нема.

Якову стало трохи незручно, але в душі він ніяк не міг зрозуміти, чому люди, які вже наблизились до Західних Воріт, усе ще не люблять розповідати про те, як жили до Притулку. Цей старий таки нагадував індіанця Джо, коли хотів виглядати найнепомітнішим, і коли хотів, щоб його помітили. Яків однаково не збирався когось ощасливити своїм гостюванням і не любив надмірної гостинності. Все інше його цілком влаштовувало. Обоє старих, що зовні так були схожі, а проте не насмілювались спитати один одного, чи готовий ти, друже, вийти з Притулку. Намагались дізнатись про це з дрібних знаків, буденних слів. Це свідчило про те, як мало Яків знає людей, коли просто порівнює їх одне з одним, або створює собі уявний образ. Так можна створити для себе цілий світ, але поруч нього завжди існуватиме інший. Втім, за час свого писарства, Яків потрохи позбувся найгіркіших, найогидніших спогадів. Вони вивітрювались наче камінь. Тобто продовжували існувати, але втрачали свою руйнівну силу.