Галина Пагутяк - Писар Західних Воріт Притулку

Грошей у них вистачило лише на квитки в один кінець. Потім вони довго блукали вузькими вулицями, де неприємно пахло, будинки були напіврозвалені. Яків спитав брата, що сталося з будинками, і той відповів: «Здається, тут була війна». Бо сам не знав. Люди, які їм траплялись, здебільшого мали жовті, смагляві, або зовсім чорні обличчя і навіть руки. «Не бійся, — сказав брат, — ми вже майже прийшли. Знаєш, минуло п’ять років, може, дідусь живе в іншому місці, але, ми, принаймні, будемо знати. Так чи не так?» — «Так», — відповів Яків.

Дідусь жив у двоповерховому будинку. Вікна вкривала пилюка, а подекуди не було шибок. Яків злякався. У таких будинках, якщо й живуть привиди, то на них ніхто не звертає уваги: живі страшніші. Але хлопчики не дивились телевізора і не ходили в кіно, звідки, власне й дізнаються про такі речі, не пов’язуючи з ними зло, пекло і гріх. Їхні невинні вчинки — розбита чашка, непослух, неохайність — заслуговували геєни огненної. Наче ангел-охоронець супроводжував цих дітей у такому небезпечному районі. До квартири №4 вели дерев’яні двері з облізлою фарбою, на яких було прибито дощечку з ретельно виписаними словами « Майстер власного життя». Досить дивний напис не лише для двох малих хлопчиків, але й для дорослої людини із Західної Півкулі. Поки вони читали напис, двері раптом відчинились і на порозі стала дебела жінка, що тримала в руках пакет з чимось смердючим.

— Хто такі? — гримнула вона, прийшовши до тями.

— Ми прийшли до свого дідуся, — відповів брат, чітко вимовляючи слова.

— Тут немає ніякого дідуся!

— До дідуся Пітера, мем. Він тут жив, — брат простягнув їй листівку.

— Заходьте! — буркнула жінка й впустила їх до брудної кімнатки, повної поламаних стільців. — Старий помер три місяці тому. Він залишив мені у спадок цю квартиру. Ото його поламані стільці. Він їх лагодив.

— Він був майстром власного життя? — перепитав брат.

— Еге ж, він був порядним чоловіком, щоб там не говорили! Забрав мене зі шпиталю, коли я зламала ногу, і пустив до себе жити…

Вона схлипнула, а тоді сказала твердо:

— Вам не треба більше нічого знати. А стільці я сама відремонтую, як він просив перед смертю. У нього був бізнес — ремонт стільців.

— А чому на табличці написано «Майстер власного життя»?

— Бо ваш дід був ще й придурком! А тепер геть звідси, малеча !

Коли хлопці вийшли на вулицю, брат сказав:

— Вона, здається, п’яна. Чуєш, не смій казати, де ми були!

— Добре, — згодився Яків, тримаючи його за руку. Вони довго йшли мовчки.

— Про що ти думаєш? — спитав Яків.

— Я хотів би знати, що таке майстер власного життя. Може, я колись ним стану…

— А проповідником ти не хочеш стати?

Брат вилаявся. Яків не раз чув від нього погані слова, і вже звик.

— І я не хочу. Давай будемо майстрами власного життя!

— Давай!

Обом зразу стало веселіше.

— Запам’ятай, Якове! — урочисто мовив брат. — Нашого діда любили, хоч він був і придурком.

І обоє зайшлися сміхом.

Спогад про цю дитячу пригоду змусив Якова посміхнутись. То була банальна сімейна історія: дід покинув матір їхньої матері і його за це прокляли. Покинув, бо вона загризала його моралізуванням. Звісно, що потім дочка не пускала його на поріг. Дивна річ з проповідниками милосердя! Вони дивляться на чужі гріхи через збільшувальне скло, а власних не помічають. Милосердя, яке вибирає, то вже не милосердя, а лицемірство. З часом Яків трохи зрозумів, що таке бути майстром власного життя, але його дід, здається, був задоволеним, спокійним і щасливим, чого обом братам так і не вдалося досягти.

…Усе це виглядало так. На окраїні міста, у долині над замерзлою річкою, уже розпалювали багаття. Кілька багать на сотню чи менше людей. Яків уже давно не бачив стільки людей вкупі. Здалеку вони нагадували темних птахів, що присіли відпочити на снігу, але зблизька відчувався жвавий рух. Хмиз був заготований заздалегідь, може, вранці. Хтось розпалював вогонь, хтось спостерігав за цим, даючи поради. а віддалік кілька чоловіків натягували якісь мотузки довкола підпор з каменю і заліза. Яків чомусь згадав Гофмана, письменника, що любив описувати феєрверки, перед якими завжди грала музика. Там приготування відбувались у таємниці, в кущах темних розкішних садів. Секрети вогняного мистецтва зберігали цілі покоління майстрів. Втім, Яків, як і кожен мешканець Притулку, відчував лише той час, у якому перебував тут, нічого не знаючи про те, як він плине у тому світі. Ті уламки спогадів, які вони приносили з собою, дуже швидко починали нагадувати сни. Умившись з потічка чи криниці, вбравшись у чисту скромну одежу, прибульці втрачали відчуття реальності того світу. Найдовше трималась реальність особиста, але й вона усвідомлювалась, визнавалась за щось болісне, проте не фатальне.