Галина Пагутяк - Писар Західних Воріт Притулку

Так я довідався, що в Притулку немає смерті».

Далі були слова, які здивували Симеона: «Я нікому не розповідав цього, окрім самому собі. І вже ж не довірився б пергаменту. Одна річ — вигадати Притулок, інша — бачити його на власні очі».

Тепер Симеон пригадав собі легенду про не то ангела, не то лицаря, що приходить людям на допомогу. Він чув її від своєї бабусі. Всоте розказана історія щораз обростала новими деталями, які часом суперечили одна одній. Може, таких лицарів є кілька на світі, але розповідають про одного. Симеон чомусь пригадав лице Писаря Східних Воріт, коли прийшов до Притулку. Він боявся: ану ж його не впустять. Писар посміхався, напевно, але Симеон не бачив його посмішки, аж згадав тепер. Можливо, Писар давно уже вийшов через Західні Ворота, ніким не помічений, бо всі бачили у ньому Писаря, а не людину, яка теж колись боялась, що її не впустять. Йому стало соромно за них усіх. Згадавши, що вуж і досі в бібліотеці, він прихопив з собою книгу, яка не могла взагалі бути написана, щоб поставити її на полицю.

Спочатку Яків не міг зігрітися, і вкрився з головою, зібгавшись у клубок, щоб відгородитись від того незнайомого місця, до якого увійшов на світанку. У дитинстві він часто так робив, коли чувся винним. До нього долинало брязкання посуду, хлюпотіння води, та потім сон звалив його, і через мить він випірнув з того провалля, наче відчув якийсь поштовх, й відкинув з обличчя ковдру. Почувався роздратованим, а горло було наче закладене ватою. Яків натягнув на себе одежу й відхилив запону. У хаті нікого не було. Він виглянув у віконце, пробите в стіні. Надворі падав лапатий сніг і годі було щось розгледіти. У кутку, на полиці з книжками, цокав старий будильник. Такий був у них вдома, тільки ніколи не дзвонив, бо стрілка, яку треба було наводити, зламалась. Мабуть, дзвінок був дуже прикрий, і хтось подбав, щоб той замовк навіки. І йому теж щось бракувало. Яків придивився уважніше й побачив, що стрілки рухаються в протилежний бік. Трохи неприємно бути самому в кімнаті, де час рухається назад. Правда, майже одразу повернувся господар і стало аж наче тісно.

— Ну, як спалось? — спитав Євтихій, хукаючи на руки.

— Дякую, добре.

— Зараз ми пообідаємо. До вечора ще далеко. Я оце ходив сніг розчищати…

— Я б вам допоміг.

— Ти тут не для того, щоб розчищати сніг, — сухо нагадав старий. — Ти — мій гість! Може, з кілька літ у мене ніхто не гостював. Мушу поділитися тобою з Лавром, моїм товаришем. Він просив посидіти з ним увечері

Яків хотів сказати, що прийшов сюди випадково, заблукавши у снігах, але не посмів. Якщо ти Писар і звикаєш відчиняти Західні Ворота, не намагаючись зазирнути кожному в очі, тобі слід піти геть. Ти не вартуєш бути Писарем. Але, з іншого боку, його бентежили ці чотири стіни, годинник, що йшов назад, і сніг падав, засипаючи всі сліди… Гостинність — наче пастка, коли ти не шукав її. Яків упокорився і став потрохи розмовляти зі старим, намагаючись побільше розпитувати. І знову дізнався, що сьогодні у місті феєрверк, і люди зібралися власне для того, щоб перервати зиму. Старий був певен, що Яків прийшов задля цього, і на питання, задане байдужим голосом, відповів: не бачив ні старої жінки, ні хлопця, ні дівчинки, То Яків знову переконався, що вони оминали людні місця. Зрештою, перш ніж дівчинку викрали з Притулочку, хлопець з бабцею мандрували самі. Зрештою, хіба дівчинка не схотіла йти сама? Може, їй тут було зле. Чим далі Яків відходив від Воріт, тим далі відходили й вони. Однак він не міг їх забути, бо мандрівка ще не закінчилась. Його мандрівка. Яків знову виглянув у вікно.

— Не зважай на годинник. То сусід його так зремонтував. Зараз четверта година, а феєрверк буде о сьомій.

— Я б хотів трохи подивитися місто, перш, ніж стемніє. Не був тут ніколи…

— Звісно, звісно! — кивнув Євтихій. — Бачу, ти розчарований. Тобі, певно, залежить на тих людях ?

— Та так, — згодився Яків. — Гадаю, мені вже їх не наздогнати.

— Вони вийшли?

— Так.

Старий мерзлякувато зіщулився:

— Але ти міг піти з ними, а не йти, як цей годинник! Чи ти не готовий?

— Їм і без мене добре, — гірко посміхнувся Яків. — Ні, я не можу…

— Усі вважають, ніби мудрість приходить з роками, — мовив старий, намагаючись ще трохи притримати гостя у себе. — Але як нема мудрості замолоду, то не буде і в старості. Старих уникають, наче хворих на проказу. Тому вони шукають собі подібних. Я готовий вийти, але не можу покинути свого товариша, бо він ще не готовий. Це важко зрозуміти?