Галина Пагутяк - Писар Західних Воріт Притулку

— На вечерю прошу до мене! — нагадав Лавро, ставлячи свою воду в кутку. Виявилося, що тут був водогін, але воду для пиття брали з криниці. Водогін виглядав просто: із стіни стриміла залізна трубка, заткана дерев’яним корком, а під нею була кам’яна чаша з діркою, через яку витікала вода. Яків з цікавістю роззирався довкола. Ніша у стіні була завішана вицвілою ситцевою завісою. Замість плити стояв камін, а збоку від вогню примостився закіптявілий чайник. Ще був масивний грубий стіл з двома стільцями, і лава. Біля каміна стояло зручне крісло з вибляклою подушкою на сидінні. Втім, підлога була з дощок, а на полицях стояли посуд і кілька обшарпаних книжок. Взагалі, Якову тут сподобалось. А ще він хотів, щоб старенький добродій на ймення Євтихій не виявився ні надто говірким, ні надто мовчазним. Але його побажання не встигло здійснитися, бо після гарячого чаю з медом Євтихій відправив його спати за завісу, пославши чисту постіль і вкривши зверху гостя ще однією вовняною ковдрою, а в ноги поклав гарячу цеглину, загорнуту в полотно. Виглядало так, ніби він знав, що потрібно Якову. «От і добре», — подумав той, поринаючи в глибокий сон, якого ніколи не мав удома, бо тут перебував під чужою опікою і напрочуд легко з нею погодився.

Книга, яку Симеон читав цілу ніч, називалася «Філософія втішання». Її написав чоловік, котрий повернувся із хрестового походу зневіреним і розчарованим. «Не веліло мені мовити правду моє сумління, то й не буду. Збудував собі в лісі хижку, збирав ягоди, гриби, і за те мене вважають побожним чоловіком. Навідались здрайці, підвісили мене на липі, били по спині й литках, щоб я зізнався, куди подів награбоване в Єрусалимі, та я це стерпів. Розбили єдиний глиняний горщик, і забрали ніж, аби просто щось забрати. Але я й це стерпів. Виміняв потім у добрих людей на горіхи новий ніж і горщик. Обікрав білочок — ось що прикро. А далі подумав, міг би той горщик сам зліпити, а без ножа обійшовся б. Треба у собі витравити усе людське.

Уночі бачив заграву. Здрайці палили село, хоч що можна взяти у тих бідолах? Наче сліпі кроти риються в землі. Я міг би обрати собі пристойніше життя, знайти іншого пана, бо мого вбили, коли ми вертались. Я саме пішов до потоку за водою, бо мого пана мучила гарячка, а тим часом здрайці (для мене всі вони на одне лице) прирізали пана, лишивши тіло без одежі. Навіть хрестик з шиї зірвали, аби позбиткуватися. Так і ліг він голим у могилу, правда, прикрив я тіло своєю сорочкою. Міг вернутись потім до нього в маєток, але, поспитавши людей, дізнався, що там нині господарює менший брат, терплячи страшну нужду. Розпустив усіх слуг і з дня на день маєток відберуть за борги, бо мій пан назичив купу грошей, аби спорядитися в похід згідно свого вельможного становиська, сподіваючись, що забагатіє. Як же їм передати таку страшну звістку, та й почути її від слуги, що не вберіг свого пана? Нікому я не виказав себе. Може, й досі брат живе надією. Господи, що не зроблю, то все невірно ! Навіть ті горіхи, що за ними пополазив по лісі… Творив я ще й гірші діла.

Приходили до мене часом люди, подорожні, що заблукали в лісі, просили, щоб благословив. Так виходить, що тільки в хащах можна стати святим, а в місті, чи монастирі — годі. Чи то моя вбогість викликала в них пошану, навіть заздрість? Якби я відмовився благословити, то мене б вважали втеклим рабом, як і було насправді. Тож я мусив вдавати з себе святого чоловіка, бо вже занеміг з тої нужди і потрясінь, що зазнав їх за шість літ походів. Я лицемірив, хоч терпеливо слухав усі ці жахливі сповіді в гріхах, і відпускав їх. Може, людині ставало від того легше, бо всі ми потонули в гріху, як у болоті. Усе, що я ніс до Єрусалима, згубив. А мій сердешний пан не вберіг того, що ніс звідти. І наших костей ніхто не впізнає тут, на землі.

Здавалось, моя ноша — легшої не буває, та проте міх сумління, що двигав я на плечах, знову став наповнюватися. Приблукались до мене дві дівчинки, десь з 9 і 6 літ. Тинялись сердешні по лісі, доки не натрапили на мою хижку. Були такі змучені, що вже не боялись. Втім, діти завше довірливі. Лишив я їх у себе, бо хіба поясниш, що не треба мені клопотів? Нагодував чим мав, а тим харчем погордував би і жебрак, поклав спати, а сам цілу ніч сидів на порозі, слухаючи, чи не йдуть здрайці, бо страшно подумати, що вони зробили б з малими. Цілу ніч думав-гадав, що робити. Кругом руїна, навіть монастирі пограбовані. Чи ж є на світі такий притулок, де можна було б сховатись і лишатись там, доки схочеш, щоб жодна підозра, жоден косий погляд не торкнувся тебе? І щоб був той Притулок тут, на землі. Пройшов я пів світу, брів по колінах у крові, і не чув про таке місце ні від християн, ні від язичників. Здавалось, навіть така думка не може зародитися в людському серці. Чи не вперше пошкодував я, що не маю золота і срібла, аби побудувати неприступну фортецю, ще й закриту хмарами від людських очей. Котрась з дівчаток скрикнула у сні, а інша обізвалась до неї. Знову поснули. Якби їм заснути навіки і опинитись в Раю… Від тієї страшної думки кинуло мене в дрож, і замість неї постала інша: невже людина не може уникнути страждань? Я став мудрішим, пізнавши страждання, але мудрість якраз полягає в тому, щоб уникнути страждань. Спаситель приніс себе в жертву, аби ми не страждали, але, видно, жертва його була даремною, хоч і святою. А що я сам, нікчемний, можу вдіяти? Вислуховувати і втішати, служити однаково багатим і вбогим. Багатим, бо утішений злидар не шукає правди, а бідним, бо їхнє терпіння треба укріпити. Та і ті, й ті — як один Христос, бідні й замучені. Так я міркував, однак чого варті були мої міркування? Треба було допомогти дітям. Лишатися в лісі їм небезпечно, та як я дам собі з ними раду, коли сам ледве животію? То я надумав урешті, як позбутися свойого тягару, бо вирішив не брати на себе ніколи того, чого не можу донести. Найліпше було б відвести дівчаток до міста і віддати до якоїсь порядної родини, але мій жалюгідний, здичавілий вид викликав би підозру. Краще вивести їх просто з лісу, хай би самі йшли. Немає іншої ради, хіба покластися на таку рідкісну нині річ, як людське милосердя.