Галина Пагутяк - Писар Західних Воріт Притулку

Щось схоже відчував Писар Західних Воріт у місті, яке, здавалося, населяли невидимі істоти, а понад ним витав гіркуватий дим вчорашнього вогню, що не встиг вистудити помешкання. На вікнах висіли чисті білі фіранки, а подекуди зеленіли вазонки. Люди досі спали, заколисані снігом, по якому Яків брів через силу, бо ж цілу ніч ішов. Йому здавалось, ніби він дивиться фільм, і той фільм щойно почався, а тому треба набратись терпіння. Але попри все його свідомість була ясна. Він знав, що місто належить до Притулку, а тому воно не схоже на жодне інше місто з того світу. Тут ніхто не народжується і не вмирає, а отже, нема вкорінення поколінь, і самих поколінь теж немає. Але нема й злочинів, і болю від несправедливості. «Небесне місто», — прошепотів Яків і подивився угору. День заповідався ясний, але не настільки теплий, щоб неторкана білизна снігу перетворилась на бруд.

Яків не знав, куди йому йти і до кого, бо досі не побачив жодної живої істоти. Він боявся, що місто незабаром закінчиться. Але за рогом вулиці, що не мала таблички з назвою, зрештою, як і всі вулиці цього міста, йому нарешті стрінулась дівчина, закутана в бузкову шаль, що мітлою змітала сніг зі сходів будинку. Щось видалося йому не так, але він не знав що. Яків привітався:

— Доброго ранку!

І дівчина застигла. Вона тримала важку мітлу однією рукою, й чекала, мабуть, що він скаже ще щось, однак Яків розгубився і залишив її в тому чеканні. Він давно вже не бачив молодих жінок. Краще, аби вона сама продовжила розмову, чи бодай посміхнулась. Дівчина дивилась йому вслід і Яків відчув аж наче слабкість в ногах. Він звернув у іншу вуличку, вузьку й коротку, де знайшов криницю, оточену круглим муром із дахом, а трохи віддалік великий камінь, де нарешті зміг сісти. Він не сідав відтоді, як покинув землянку сліпого Нестора, тож був вичерпаний до краю. Під час блукань вночі, в цілковитій самотності, до голови приходили різні фантастичні думки, але тепер усе погасло. Зараз він подумав про дівчину з її дивною незґрабністю: так рухаються на землі птахи, котрі більшу частину життя літають. Його втомлені очі й мозок не могли впоратися з цим образом, відігнати його геть. «Трохи перепочину, — вирішив Писар, — а тоді піду». Йому вже не хотілося розпитувати, та й нагода стрінути тут когось із знайомих теж не тішила. Він боявся побачити подив на їхніх обличчях, бо Писарі мають пильнувати свої Ворота. Це їхня служба, на яку вони погодились. І коли вони не можуть більше служити, то повертаються у той світ. Довідавшись, хто він, люди занепокояться. «Не покидай Воріт, Писарю, — читав він у одному незакінченому каталозі, куди невідомий Писар часом записував ще й власні думки. — Пізнавай Притулок, стоячи коло Воріт». Але кожен з писарів час від часу мусив іти шукати те, чого не було біля Воріт. «Скільки ж я оце блукаю?» — намагався пригадати Яків, але раптовий сон зморив його коло криниці під засніженим дахом. За ніч вода очищалася, відновлювалась і сьогодні ще ніхто не ні дотиком, ні звуком не порушував темної спокійної поверхні води, що на такій глибині ніколи не замерзала. Знайшов Писар це місце випадково, бажаючи звернути з головної, як йому здавалось, вулиці, хоча незнайомцю важко вгадати, яка вулиця важлива для тутешніх мешканців, а яка — не дуже. Зрештою, Притулок теж не має центру, столиці, бо тут центр — усюди.

А тим часом Симеон теж мав безсонну ніч. Він чекав, що повернеться справжній Писар, а той не повернувся. Він злякався: а раптом той дізнався щось таке важливе, що перестав через це вважати себе Писарем Західних Воріт. Ненароком спалив трохи забагато дров, і ввечері вуж прокинувся, виліз із чобота, і поповз до бібліотеки, де було прохолодніше. Симеон пішов за ним із запаленою свічкою, але вуж уже встиг злитися з густою темрявою на підлозі. Зненацька Симеон відчув страх, наче за ним хтось стежить, не вуж, а хтось інший. Цим книжкам не варто надто довірятися: вони кудись кличуть і позбавляють людину душевної рівноваги. Але Симеонова рука сама потяглась до полиці і він витяг книжку, що легко подалася. І коли ніс її під пахвою, його торкнулося відчуття нереальності того, що відбувалось. Замість сну, у який чоловік збирався поринути, його чекала зустріч…

Яків прокинувся через мить, бо відчув, що примерзає до каменю, але й цієї миті вистачило, щоб із глибини його пам’яті випливла

Історія про дівчину, яка вирвалася від Смерті

Він не читав її в книжці з бібліотеки, а почув від старого індіанця, який іноді збирав коло себе товариство й розповідав усілякі байки, за що йому підносили чарчину. Джо ніколи не брав милостині, але потребував час від часу чарчини, аби кров трохи зігрілась у жилах. Ніхто ніколи не бачив, щоб він щось їв. Жив Джо у наметі, зробленому з кавалків брезенту та картону, і годі було знайти убогішого житла. Втім, на Звалищі це нікого не обходило. Людину, яка нічого не потребує, не можна вважати бідною. Дехто навіть потай заздрив старому і всі бачили в ньому чаклуна, що міг би, коли б захотів, володіти усіма земними скарбами. Правда, для Якова цей індіанець був лише прикладом безмежної самотності людини, відлученої від лісів і озер. Ось що розповів Джо.