Галина Пагутяк - Писар Західних Воріт Притулку

Яків промовчав і не вибачився. Не хотів. По суті, його питання не вимагало конкретної відповіді, та й не мав він недобрих намірів. Лавро міг спитати його те ж саме. Якову завжди здавалось, що людина у Притулку робить те, до чого їй лежить душа. Про це казав і попередній Писар, на якого він дивився з острахом, наче на якусь вищу істоту. Притулок — не царство мертвих, де очікують воскресіння. Єдине, у чому той був переконаний, Притулок дає захист від вітрів недолі. І не казав більше нічого. Людина завжди чимось невдоволена, і тому поводиться неспокійно. Мабуть, з усіх істот — найдосконаліше каміння. Писарі мала з ними багато клопотів. Те каміння аж просилося, щоб з нього щось вибудувати, але для кого? Тому в Притулку воно існувало осібно, могло грітись на сонці, мокнути під дощем, помалу втрачаючи свою цілісність. Навіть людина, яка живе недовго, може зауважити старіння речей, триваліших за неї. Це — засмучує.

Сидячи навпроти старого, Яків відчував у собі якусь стиснуту пружину. Мешканці Притулку — не щасливі усміхнені праведники. У цьому він давно переконався, як і в тому, що вони непередбачувані. Часом вони були навіть балакучими, але ніколи не казали найголовнішого, хоча годі було сумніватися в їхній щирості. Йшли на зустріч не з Писарем, а з тим світом, і бачили його уже крізь зачинену браму.

Тіні коливались від суміші теплого й холодного повітря, у лампі потріскував ґніт, здавалось, ніби в кімнаті нема нікого. Нарешті Лавро сказав:

— Не хотілося б, що наша зустріч залишила між нами якісь таємниці. Я ж бо знаю, що у Притулку ніхто мені не може загрожувати, тільки я сам. Але слова завдають шкоди. Коли я прийшов сюди, то мовчав дуже довго. У тому світі мої слова одразу починали діяти. Не тому, що були мудрі, а тому що милували й карали. Вони були наказами, а не словами. Ліпше було б мені відрізати собі язика, але раптом він на щось би знадобився. Та й мовчати, коли вмієш говорити, значно важче, ніж мовчати через каліцтво. Один чоловік, дуже старий, у якого часом кривавились долоні, як у Розіп’ятого, сказав мені, коли побачив уперше: «Тобі потрібне смирення, а не покута. Сюди не приходять покутники і раби. Якщо хочеш носити каміння, то краще збудуй з нього щось». Я велів собі мовчати і пішов далі. Я, справді, не стрічав тут грішників та покутників, тільки людей, котрі намагались жити. Вони були спершу блідими паростками з льоху, але вітер, сонце й простір виправляли їм листя і вони розквітали. А розмовляти почав тоді, коли зустрів Євтихія. Він мав таку незмивну печаль у очах, і виглядав дуже кволим, через рани на спині, що, здавалось, проникали аж до душі, що я став дбати про нього, а він — про мене, аби нам не приймати помочі від молодших і здоровіших.

— У мене теж є товариш, Симеон. Він змінив мене коло Воріт на випадок, якщо хтось прийде.

— Жодна душа не прийде до Західних Воріт, доки там не буде Писаря. Але не турбуйся: той, хто не вміє чекати, чинить нерозсудливо.

— Кілька днів тому я бачив людей, які дуже поспішали: хлопця, бабусю й дівчинку. Вони були одержимі, а виглядали такими беззахисними, як це буває лише в тому світі. Я не міг їх втримати, хоча б дівчинку. Такі, як вона, найбільше страждають у тому світі. До того ж, вони не були родиною, зустрілись уже в Притулку.

— Тому ти й прийшов сюди?

— Я прийшов сюди після того, як вони пішли. А що б ви вчинили на моєму місці? Я боявся, що піду за ними…

— А замість того пішов назад по їхніх слідах? Дай серцю волю, заведе в неволю. Одержимість — це хвороба. Зустрілось троє людей і між ними щось спалахнуло. Ти міг би бути четвертим. Хоча не думаю, що вони прийняли б тебе одразу. Ти йшов би за ними, як вірний пес, чия вірність не потрібна. Аглая не піддалася. Спершу вона бігла по слідах, а потім вернулась. Почалася хуртовина й вона зрозуміла, що цього не варто робити…

— Яка Аглая?

— Названа мати дівчинки. Можливо, вона ще в Притулочку. Добре, аби ти стрівся з нею. Ти — ланка, яка допоможе їй змиритись з тим, що сталося.

«Не шукаючи — знайдеш», — подумав Яків і спитав:

— Одержимі, мабуть, щасливі?

— Настільки, наскільки щаслива пальма в оранжереї, яка не бажає сповільнити свій ріст і розбиває скляний дах. Тоді на морозі гине і вона, і ті, хто високо не пнувся.

Яків не знав, що на те сказати. Можливо, в стосунку до Ізидора, цей образ і був вірним, але більшість з мешканців Притулку теж, не будучи одержимими, розбивали скляні дахи в тому світі.

— Одначе, — продовжив старий, — дерево не винне у тому, що опинилось в скляній клітці, що розрахована на карликів, а той хлопець мав кудись подіти свій жаль. Він ніс його, а ота жінка, Марта, перейнялася жалем до нього.