Володимир Арєнєв - Бісова душа, або Заклятий скарб

— Тепер зрозумів? — тихо спитав Кость. — Бачиш, їй було краще померти так, ніж…

— Кисим?

— Саме він. Чимось ти добряче йому насолив. Це ж через тебе мені дозволено піти . Так і сказали: як завгодно, але затримай, доки прибудуть. А потім, мовляв, іди , якщо хочеш.

Останніх слів Андрій не чув — він вискочив на подвір’я і, перехопивши погляд вовкулака, спитав лише:

— Скільки?

— Півсотні, не менше. Незабаром будуть тут. Чоботи я відправив за малим і конем. Іти треба на північ, там є невеликий розрив, можемо прослизнути.

— А якщо прийняти бій?

— Ти ж казав, тобі не дозволено! Та й не відіб’ються тутешні, мало їх. Проти півсотні…

— Мовчи! Хто ще, крім тебе і чобіт, знає?

— А кому я міг сказати?! І так по всьому селу собаки брешуть, мене вчуяли. Давай, братику, швидше кивати звідси п’ятами, бо…

— Треба попередити, — відмахнувся Андрій. — А ти, якщо хочеш, біжи.

Вовкулак визвірився:

— Ображаєш, братику. Мені своя шкура дорога, але навіщо вона мені, якщо… — не договорив, мотнув головою, наче відганяв занадто нахабних мошок.

— Мені теж, — невесело посміхнувся Андрій. — Але і шкуру втрачати не хочеться, тож поквапимось. Ти — до Миколки, я…

— Он наш хлопець, скаче вже.

Вулицею летів Орлик, у сідлі, припавши до гриви, тремтів Миколка. А їх наче наздоганяла пожежа — у хатах прочинялися віконниці, люди вибігали на подвір’я і відразу ж кидалися хто куди: одні назад, за зброєю, другі до сусідів, треті… Треті падали у вуличну пилюгу, збиті татарськими стрілами. Бо у село вже увірвалися перші душогуби, решта ж, певно, тримала зовнішнє кільце, аби жоден не втік.

Чи, ймовірніше, аби не втік один із тих, хто був тут зараз. Андрій.

Задля якого і влаштовано напад.

Свиснув аркан, петлею долі ліг на плечі, владно смикнув до себе — і от уже Орлик без вершника скаче до господаря. І татарин на своєму низькорослому конику-бакемані посміхається від вуха до вуха. А чого не посміхатися? — спіймав же!

Орлик ткнувся Андрієві мордою у плече, мовляв, даруй, хазяїне. Так уже сталося…

Миколка підвівся — точніше, татарин, що його полонив, смикнув мотузку і змусив хлопчика підвестися. Сплигнув на землю, підійшов, завмер поряд, приклавши до горла кривий ніж:

— Стій, де стоїш. І вовку своєму накажи, аби сумирно поводився.

— Він слухатиметься, — мовив Андрій, холодно змірявши поглядом татарина. За спиною у того вже щосили волало і палало село й розлюченими зміями свистіли аркани; голосили баби і хрипіли поранені чоловіки, ревла у стайнях худоба — і мовчали собаки, які встигли скуштувати татарських стріл. — Він поводитиметься дуже сумирно. А ти відпусти хлопчика. Його заріжеш — і сам здохнеш. Вовк у мене спритний, зуби в нього гострі…

— Е, ото пожартував, невірний. Бачиш, шапка на голові — знаєш, як хутро на неї здобував? Не стрілою, стрілою шкуру попсуєш, тільки руками. Тож не жартуй так, не смішно. Краще віддай скриньку — і розійдемося. Тобі добре, мені добре, вовкові добре. І Кисим задоволений буде.

— А що, Кисим хіба не хоче зі мною зустрітися?

— Він з тобою все одно зустрінеться. Але тобі чим пізніше, тим краще? Згоден?

Андрій так і не встиг відповісти, навіть вирішити, що відповідатиме, — на татарина накинулися чоботи. Якось їм вдалося вибратися з того смертельного варива, що кипіло у селі, — і тепер самохідці від душі лупцювали людину, яка насмілилася підняти ніж на їхнього друга. Степан теж не став зволікати і кинувся на допомогу — тож скоро все скінчилося.

Тут — але не в селі.

— Не думай навіть! — ревонув вовкулак. — І так ледь урятувалися. Ти ж сам казав, що обіцяв не лізти ні в які пригоди. А ця різанина — вона ж через тебе влаштована. Ну ж бо!

Андрій скочив на коня, Миколка влаштувався спереду, а за спиною в Ярчука, як і раніше, потворним горбом випиналася скринька. Цього разу вибору не було! Бо — не було села, одне величезне вогнище з сухої осені і надміру жадібних до життя поселян, і — реготять татари, і — надривно плаче кінь у закритій стайні, і — чиясь розчахнена молодість, і…

І клятва замість міцної петлі аркана на долі — давить упряжжю скриньки.

— Їдьмо! — прохрипів Андрій, вперше за кільканадцять років вдаряючи Орлика каблуками! — Їдьмо, дідько б кирпатий мене забрав! Їдьмо!

Він розвернув коня і скерував його геть. Ще трохи — і рятівний ліс…

З-за хат вигулькнуло троє татар: сидять у сідлах, згорбившись, мізинцем лівої руки тримають вуздечку, іншими пальцями лівиці — лук. Правиця — натягає тятиву.