Володимир Арєнєв - Бісова душа, або Заклятий скарб

І було щось іще, дуже важливе, що він, здається, пропустив. Чи, швидше, вона йому не розповіла з якихось причин.

— Коли строк?

Ірина пересмикнулася і відвела очі:

— Завтра. То ви?…

Раптом, наче щось вибухнуло в ній, — підскочила, гепнулася навколішки, обхопила його ноги вузлуватими пальцями:

— Ой, рятуйте, рідненький, ой, рятуйте! Якщо грошей не знайдемо, спалять же її, їй-бо спалять!..

— Заждіть, паніматко! Чому ж спалять? Ви ж казали, перевірятимуть, у ставок кинуть?…

Стара глитнула:

— У тому-то й річ! Спершу у ставок, а потім спалять. Бо…

Не договорила — розхитуючись маятником, зайшлася у протяжному надривному напівкашлі-напівриданні.

Та він уже і сам здогадався чому.

Вулиця була безлюдна, мов цвинтар опівночі. Тільки пси вихекували на Андрія залишки відданості своїм господарям. Тільки тьмяно, наче знехотя, корчилося на небі сонце.

Орлика Андрій залишив у хліві в тітки Ірини, Миколку — на печі. Скриньку навіщось уклав в упряж і почепив собі на спину. Хоча не думав, що це допоможе в майбутній розмові; втім, ця розмова навряд чи вийде простою і доброзичливою, швидше навпаки.

«Тільки задля Гната», — вкотре вже сказав собі Андрій.

Він сильно прив’язався до цього небалакучого похмурого парубка. Дітей не нажив (чи, якщо й нажив, не знав про це), а от до Гната ставився як до сина чи молодшого брата. Андрієві не хотілося, аби сестру Гната спалили. До того ж мав великі сумніви, що Галя — відьма.

«Я бачила, — сказала йому тоді Ірина. — Вона робила закрутки на старостовім полі. І взагалі… вона змінилася, дуже змінилася, розумієте?»

«От і подивимось, наскільки вона змінилася», — подумав Ярчук, перевіряючи, чи легко виймається з піхов шабля. Певно, слід було прихопити осиковий кіл чи хоча б невеликий клинець, але він вирішив, що і так впорається.

Його приїзд, звичайно, не залишили без уваги. Хтось навіть упізнав у гостеві колишнього Гнатового рятівника. Принаймні, з вікон спостерігали уважно, хоч на вулицю ніхто носа не потикав.

Ну і нехай витріщаються, аби їм повилазило! Ці люди ладні відправити у вогнище молодицю, яка виросла у них на очах, яку багато хто з них знав ще відтоді, коли вона пішки під лаву ходила. Але якщо вони дійсно вірили, що Галя — відьма, тоді це все змінювало. Вона точно не була ученицею знахарки чи травниці, а значить, зціляти не вміла. Тільки закрутки ставити, наводячи тим причину на пшеницю; ще, мабуть, молоко у корів здоювати. А то і щось гірше — але не богоугодне, шкідливе.

Тоді її не врятує навіть те, що вона Гнатова сестра: Андрій власноруч відрубає голову.

Він штовхнув хвіртку і ступив на подвір’я. Назустріч вихопився з-за хати кудлатий безпородний пес, але Ярчук тільки рикнув гортанно, як його колись навчив Світайло, — і собака, підібгавши хвоста, скочив під ґанок.

Рипнули двері.

— Е, та в нас гості! — протягнув сухорлявий чоловік середнього віку, з куцими вусиками і безбарвними очима. — Галю, чуєш! Гість, кажу, вшанував. Ви, добродію, чи дверима не помилилися? До нас рідко хто заглядає, живемо самотиною. — Він перехопив чіпкий Андріїв погляд і кивнув: — Бачу, не помилився. Ну то прошу до хати, там і поговоримо. Заходьте…

Андрію Кость не сподобався відразу. Але обидва знали, що «гість» зайде.

У хаті було темно і трохи вогкувато. Не сказати, зовсім не прибрано, але наче прибирали знехотя, з примусу. Образи в червоному кутку були трохи перекошені, а вікна вкривала легка поволока пилу. Солодкаво пахло цвілим хлібом і землею.

Галя сиділа за столом, безвільно поклавши перед собою руки. Ярчук пам’ятав її зовсім іншою, коли вона ридала і заламувала ці самі руки, дізнавшись, що брат ось-ось помре. І та Галя, навіть ридаючи і божеволіючи, вигляд мала кращий, ніж теперішня.

Вона важко відірвала погляд від голої, темної від часу стільниці.

— Хто це, Костю?

— Хіба не впізнаєш? Здається, він прийшов до тебе. — Господаря, судячи з голосу, дуже розважало те, що відбувалося. І Андрій уперше пошкодував, що не взяв із собою хоча б осикову трісочку.

Галя повернулася до нього і облизнула змертвілі, схожі на двох перегодованих гусениць губи.

— А-а, так. Ви — пан писар, що років десять тому в матері моєї зупинялися, коли через село проїздили.

— Точно, — всміхнувся Андрій. — От же пам’ять у вашої господині! — повернувся він до Костя. — Все пам’ятає!

— Навіщо ви прийшли? — раптом спитав господар. — 3 цією скринькою. Невже хочете заплатити старості? — І зробив порух, наче збирався доторкнутися до Андрієвої руки, але останньої миті стримався. Теж облизнув губи і зчепив пальці у «замок», певне, аби не так тремтіли.