Джон Толкін - Гобіт, або Туди і звідти

— Ви двоє – в сідло, і ми рушаємо! — гукнув Торін.

— Мені страшенно шкода, — сказав Більбо, — але я вийшов із дому без капелюха, забув носовичка і не прихопив ніяких грошей. І, щоб бути точним, я одержав вашу записку лише о 10.45.

— Не будь таким точним, — сказав Двалін, — і не клопочися! Тобі доведеться обходитися без носовичків і сили-силенної інших речей до самого кінця нашої подорожі. А замість капелюха в моєму багажі знайдуться зайві каптур і плащ.

Отак одного чудесного передтравневого ранку вони й вирушили в путь, трюхикаючи на нав’ючених поні, й Більбо був одягнутий у темно-зелений каптур (трохи вицвілий від негоди) і темно-зелении плащ, який йому позичив Двалін. І те, й друге було йому завелике, і він виглядав досить кумедно. Не уявляю, що б подумав про нього його батько Бунґо. Більбо заспокоювало тільки те, що його не можна було прийняти за ґнома, бо він не мав бороди.

Вони від’їхали не дуже далеко, коли їх наздогнав Ґандальф, який виглядав розкішно верхи на білому коні. Він привіз купу носовичків, а також люльку і тютюн для Більбо. Потім мандрівники попрямував далі в дуже веселому настрої та цілісінький день розповідали різні історії, ще й виспівували пісень, – замовкаючи, зрозуміло, тільки тоді, коли зупинялися перекусити. Це траплялося далеко не так часто, як хотів би Більбо, але йому все одно почало здаватися, що пригоди це, врешті-решт, не так уже й погано.

Спершу вони проминули землі гобітів, розлогий добропорядний край, населений статечним народом, із гарними дорогами, однією чи двома корчмами, – і час від часу їм траплялися на очі ґном чи фермер, котрий поспішав у своїх справах. Потім почалася місцевість, де народ розмовляв якось дивно і співав пісень, яких Більбо ніколи раніше не чув. Нарешті вони заглибились у Пустельні Землі, де вже не лишилося ні мешканців, ані шинків, а дороги ставали дедалі гірші. Просто перед ними виростали, підносячись усе вище і вище, похмурі, вкриті темними лісами пагорби. На деяких із них височіли стародавні замки, такі зловісні на вигляд, ніби їх побудували лихі люди. Усе здавалося понурим, бо й погода того дня зіпсувалася найпаскуднішим чином. Доти вона була гарною, як завжди у травні, а у веселих казках – і поготів, але тепер стало холодно та вогко. У Пустельних Землях їм доводилося робити привали – байдуже де, аби лише в сухому місці.

— Подумати тільки: скоро червень, — бурчав Більбо дорогою, виборсуючись зі своїм поні з грязюки у хвості валки.

Час чаювання вже минув, дощ періщив цілісінький день; із каптура йому текло в очі, плащ був наскрізь мокрий; поні стомився і перечіпався через каміння, а його супутники були надто роздратовані, щоб розмовляти. «І я певен, що дощ підмочив клунки з сухим одягом і їжею, — подумав Більбо. — Ось і клопочись тепер зі зломом і всім іншим! Як би я хотів тепер опинитися вдома, в моїй чепурній норі, біля каміна, і щоб чайник засвистів носиком!» І цього він бажав потім іще не раз!

Ґноми трюхикали далі, не озираючись і не звертаючи на гобіта ані найменшої уваги. Сонце десь за сірими хмарами, напевно, саме сідало, бо вже почало смеркатися, коли вони спустилися до глибокої долини, дном якої протікала річка. Знявся вітер, і верби на її берегах почали гнутися додолу і стогнати. Здувшись від дощу, річка ринула з північних горбів і гір, але, на щастя, дорога йшла через старий кам’яний міст і їм не довелося переправлятись убрід.

Уже майже споночіло, коли вони дісталися на другий берег. Вітер порозривав сірі хмари, і мандрівний місяць визирнув поміж їхніми клаптями, розвіяними над пагорбами. Мандрівники зупинились, і Торін пробурмотів щось про вечерю і про те, «де б нам знайти суху місцинку для ночівлі».

Щойно тоді вони помітили, що кудись зник Ґандальф. Доти він усю дорогу їхав із ними, так і не сказавши, чи він бере участь у пригоді, чи лише на певний час складає їм товариство. Він їв найбільше, говорив найохочіше і сміявся найголосніше. А тепер його просто не було, та й годі!

— І це тоді, коли чарівник міг би найбільше зарадити! — простогнали Дорі та Норі (вони поділяли гобітове переконання, що харчуватися треба регулярно, ситно і часто).

Урешті-решт вирішили влаштувати привал тут-таки. Вони під’їхали до купи дерев, і, хоча під ними було сухіше, вітер струшував із листя краплі й це «крап-крап» неабияк надокучало. Також туго йшло з багаттям. Загалом, ґноми можуть розкласти вогнище майже де завгодно і майже з чого завгодно, чи дме вітер, чи не дме; проте тієї ночі в них нічого не виходило, навіть в Оїна та Ґлоїна, які особливо набили на цьому руку.