Джон Толкін - Гобіт, або Туди і звідти

Більбо саме час було тікати. Але його бідолашні маленькі ніжки сильно пом’яло Бертове лаписько, в легенях бракувало повітря й у голові йому паморочилося; тож він полежав трохи, відсапуючись, за краєм освітленого вогнем кола.

Бійка була саме в розпалі, коли де не взявся Балін. Ґноми почули віддалений шум і, почекавши трохи в надії, що Більбо або повернеться, або пугукне совою, один по одному почали якомога тихше підкрадатися до вогника. Щойно Том побачив, як на світло вийшов Балін, у нього вирвалося моторошне виття. Просто тролям гидко навіть дивитися на ґномів (принаймні на сирих). Берт і Віллі негайно припинили бійку і зашипіли: «Лантуха, Томе, швидше!» Перш ніж Балін, який розмірковував, куди в усій цій метушні подівся Більбо, збагнув, щб трапилося, лантух був уже в нього на голові, а сам він опинився долі.

— Ще й інші причвалають, — сказав Том, — або я дуже помиляюсь. — Ось що значить «багато» й «анікогісінько», — продовжував він. — Анікогісінько з харегобітів, але багато цих-о ґномів. Он воно як!

— Гадаю, ти правий, — сказав Берт, — і нам краще забратися подалі від вогню.

Так вони й зробили. Тримаючи в руках лантухи, в яких їм не раз доводилося носити баранів та інше награбоване добро, вони чатували в мороці. Щойно підходив один із ґномів, придивляючись до вогнища, до напівпорожніх глеків і обгризених баранячих кісток, як неждано-негадано – гоп! — йому на голову накидали огидний смердючий лантух – і він опинявся на землі. Скоро Двалін лежав біля Баліна, й Філі поруч із Кілі, й Дорі, Норі та Орі – один на одному, а О'їна з Ґлоїном, Біфура, Бофура та Бомбура безцеремонно звалили в купу біля багаття.

— Це їм буде наукою, — сказав Том, бо Біфур і Бомбур завдали йому багато клопоту, відбиваючись, мов навіжені, як роблять усі ґноми, коли їх загнано у глухий кут.

Торін підійшов останнім – і його не застали зненацька. Він передчував лихо, і йому не треба було бачити, як ноги його друзів стирчать із лантухів, аби збагнути, що тут не все гаразд. Він зупинився віддалік, у півтемряві, й промовив: «Що трапилося? Хто розправився з моїми товаришами?».

— Це тролі! — озвався з-за дерева Більбо, про якого геть усі забули. — Вони ховаються в кущах із лантухами.

— Та невже? — гукнув Торін і одним стрибком опинився біля багаття, так що тролі не встигли на нього накинутися. Він вихопив із вогню велику палаючу гілляку, і Берт дістав нею в око, не встигши й кроку ступити вбік. Це надовго вивело його з гри. Більбо теж тримався хвацько. Він схопив Тома за ногу – як міг, бо ж вона була завтовшки зі стовбур молодого дерева, – але Том пожбурив його в якісь чагарі, не припиняючи гребти ногами присок Торінові в обличчя.

За це Том дістав ломакою по пиці й позбувся одного з передніх зубів. Ну й завив же він тоді, скажу я вам! Але саме тієї миті ззаду підійшов Вільям і насунув на Торіна лантух – аж до самих п’ят. На цьому бійка закінчилась. У добрячу ж халепу вони вскочили: всі в лантухах, тугенько зв’язані, а поруч – троє розлючених тролів (і двоє з них з опіками та синцями, які не так легко забути) радяться, чи підсмажити їх на повільному вогні, чи дрібно покришити і зварити, чи просто посидіти на них, склавши на купу, і перечавити їх на желе; а Більбо, в подертому одязі й увесь подряпаний, повис на гіллі в чагарях і не сміє поворухнутися, боячись, що його почують.

І саме тоді повернувся Ґандальф. Але ніхто його не побачив. Тролі щойно вирішили засмажити ґномів зараз, а з’їсти їх пізніше – то була Бертова ідея, і після довгих суперечок на це пристали всі.

— Зараз їх добре не засмажиш, це забере цілу ніч, — пролунав голос.

Берт подумав, що то голос Вільяма.

— Не починай сперечатися знову, Віллі, — сказав він, — інакше це таки справді забере цілу ніч.

— А хто сперечається? — озвався Вільям, який подумав, що то говорив Берт.

— Ти сперечаєшся, — сказав Берт.

— Ти брехло! — вигукнув Вільям, і суперечка розгорілася знову. Урешті-решт було вирішено дрібно їх покришити і зварити. Тож тролі дістали великий чорний казан і видобули ножі.

— Добре їх не звариш! У нас немає води, а до джерела йти далеко, і взагалі… – знову пролунав голос.

Берт і Вільям подумали, що то голос Тома.

— Замовкни! — загорлали вони. Бо ми так ніколи не закінчимо. А скажеш іще хоч слово – сам підеш по воду.

— Сам замовкни! — буркнув Том, який думав, що то голос Вілья-ма. — Хто тут сперечається, крім тебе, хотів би я знати?!

— Ти бовдур, — сказав Вільям.