Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

День став хилитись до вечора, коли мандрівники раптом почули ще один дивний звук.

Прислухавшись уважніше, вони зрозуміли, що це був сміх. Тоді Гарцхвог спинився, застережливо звів вказівного пальця й став непомітно скрадатися між кущами, прямуючи в той бік, звідки він долинав. Ступаючи обережно, ніби кіт, Ерагон пішов слідом за ургалом, намагаючись майже не дихати, аби не виказати своєї присутності.

За мить Вершник розсунув перед собою кизилове листя й побачив унизу протоптану стежинку, на якій бавилося трійко маленьких гномів. Дітлахи кидали одне в одного паличками й заливались дзвінким сміхом, проте нікого з дорослих поряд із ними не було. Відійшовши на безпечну відстань, Ерагон полегшено видихнув повітря й став розглядати небо. Невдовзі він помітив кілька стовпчиків білого диму й визначив, що вогнища мали бути десь за милю від них.

Хруснувши гіллям, із кущів вийшов Гарцхвог. Він усівся на схилі трішки нижче за Вершника, так, що їхні очі опинились на одному рівні. Потому ургал замислено почухав потилицю.

— Вогнемече, — сказав він, — саме тут наші шляхи мають розійтися.

— Хіба ти не підеш зі мною до Беорських земель?

— Ні. Моє завдання — зробити так, щоб ти був у безпеці. А якщо я піду з тобою, то гноми навряд чи тобі довірятимуть. Гора Тардур уже зовсім близько. Я певен, що ти доберешся туди живим і здоровим, бо навряд чи хтось наважиться тут на тебе напасти.

Ерагон потер собі шию й перевів погляд із Гарцхвога на дим, що здіймався в небо на сході.

— Ти хочеш повернутися назад до варденів?

Гарцхвог ледь помітно всміхнувся:

— Авжеж. Проте я повертатимусь не так швидко, як ми сюди дісталися.

Не знаючи, що відповісти, Ерагон наступив на кінець гнилої колоди, й від неї відвалився добрячий шмат деревини, під яким було безліч мурах, що відразу ж стали рятувати свої білі личинки.

— Не дай шрргу або ж ведмедю з'їсти себе, обіцяєш? Бо тоді мені доведеться знайти та знищити твого вбивцю, а в мене й так обмаль часу.

Гарцхвог притис обидва кулаки до свого рогатого лоба:

— Нехай твої вороги будуть тремтіти, почувши одну лишень звістку про те, що ти наближаєшся, Вогнемече.

По цих словах він звівся й великими стрибками помчав геть від Вершника, і вже за кілька секунд розчинився між віковими деревами.

Ерагон вдихнув на повні груди й став продиратися крізь чагарник до малюків-гномів. Побачивши незнайомця, крихітки застигли, і на їхніх личках із кругленькими щічками з'явився здивований, а водночас недовірливий вираз. Проте Ерагон радів уже бодай тому, що вони не втекли, й, розвівши руки в різні боки, мовив:

— Я Ерагон, Убивця Тіні. Я шукаю Орика, сина Тхріфка. Ви можете мене до нього відвести?

Діти тільки закліпали своїми оченятами. Вершник збагнув, що вони не розуміють його рідної мови.

— Я Вершник дракона, — мовив тоді він повільно-повільно, чітко вимовляючи кожне слово. — Ека едір аі Шуртугал… Шуртугал… Арджетлам…

Тієї ж миті в очах малюків зблиснули здивовані вогники, але вже невдовзі вони радісно загукали:

— Арджетлам! Арджетлам!

Потому вони підбігли до Ерагона, почали хапати його за ноги й нарешті потягли за собою. Ошелешений Вершник не пручався і, відчуваючи, як його губи розпливаються в дурнуватій посмішці, почвалав за ними. Дітлахи весь час щось йому розповідали, і хоч юнак геть нічого не розумів, йому все одно дуже подобалось слухати їхні милозвучні голоски.

Невдовзі одне з дитинчат, Ерагонові здалося, що це була дівчинка, простягло до нього свої рученята, й він посадив його собі на плечі. Та не встиг Вершник пройти й кількох кроків, як дівча так міцно вчепилося своїми крихітними пальчиками йому у волосся, що той аж зашипів від болю. Відразу ж потому мала пустунка дзвінко захихотіла, тож в Ерагона зникло будь-яке бажання сваритися на неї. Так він і йшов аж до самісінької гори, де мав зустрітися зі своїм молочним братом Ориком.

Тримаючи в долонях круглий плаский камінь, Роран поглядав на нього суворо й водночас розчаровано.

— Стенр, рейза! — тихо прогарчав він.

Камінь навіть не ворухнувся.

— І що це ти хочеш зробити, Міцний Молоте? — спитав у нього Карн, і собі примостившись на краю колоди, на якій сидів Роран.

Той миттю засунув камінь до кишені, узяв хліб та сир, що йому приніс Карн, і невдоволено буркнув:

— Нічого. Сиджу собі, мрію…

Карн насилу стримав посмішку:

— Багато хто робить так перед важливим завданням.