Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Рахна вдоволено кивнула й тут-таки зробила Магхару вродливою. Та повернулась до свого села, й усі захоплено пороззявляли роти — такою красунею вона стала. Невдовзі войовничий ургал узяв її за дружину, вони народили кількох діточок і жили, не знаючи лиха, аж цілих сім років. Та щойно почався восьмий, як до Магхари прийшла Рахна й спиталася в неї: «Чи жила ти щасливо увесь той час із ургалом, чиє серце тобі так хотілося завоювати?». «Авжеж», — відповіла Магхара.

Тоді Рахна мовила: «От і добре, а я саме прийшла за своєю платнею». Вона довго оглядала їхній кам'яний будинок, а вирішила забрати до себе їхнього найстаршого сина. Почувши це, Магхара впала на коліна й стала благати Рахну, щоб та цього не робила, проте Славна Мати була непохитною. Тоді Магхара збожеволіла від розпачу, схопила бойову палицю свого чоловіка й кинулась на Рахну. Але палиця відразу ж обернулася в її руках на хмаринку пилу. Потому Рахна забрала в неї також її вроду й вирушила разом з її сином до свого замку, де мешкали чотири вітри. Вона нарекла його Хергаз і виховала з нього могутнього воїна, яких іще земля не бачила. І кожен, хто чує цю історію, має знати, що доля — вона є доля, і якщо ти наважишся піти проти неї, то можеш утратити все найдорожче, що маєш у житті.

Ерагон замислено зітхнув і глянув на мерехтливий серп місяця, що став здійматися на сході з-за лінії горизонту.

— А розкажи щось про ваші села, — попрохав потому юнак.

— Що саме?

— Та що завгодно. Я був у ваших із Кхагрою й Отвеком свідомостях, я проникав у ваші спогади, проте майже нічого не пам'ятаю.

— О, я можу розповідати дуже довго, — загув Гарцхвог, і в його очах з'явився невимовний смуток. Потім він якийсь час поколупався кісткою в одному зі своїх іклів і нарешті став розповідати: — Ми беремо колоди й вирізаємо на них зображення гірських тварин, а потім вкопуємо їх у землю перед своїми оселями, щоб ті відганяли злих духів. Часом нам здається, ніби ці колоди оживають… Тобто коли ти заходиш до будь-якого з наших сіл, ти починаєш відчувати, як очі цих тварин за тобою стежать. — Ургал на мить перестав колупатися в зубах, та невдовзі продовжив своє нехитре заняття й вів далі: — Перед входом до кожної хатини ми вішаємо намну. Це такі шматочки тканини, завбільшки з мою долоню. Вони мають яскраві візерунки, з яких можна дізнатися геть усе про історію родини, яка мешкає в хатині. Робити нові намни або ж латати старі ми дозволяємо лиш найстаршим ткачам, які мають найбільший досвід. А в зимові місяці молоді ургальські подружжя плетуть разом килими. Робота над одним килимом триває цілих п'ять років, за які ти можеш збагнути, чи правильно обрав собі пару.

— Я ще ніколи не бачив ваших сіл, — мовив Ерагон. — Мабуть, ви дуже добре їх ховаєте.

— Авжеж, вони добре заховані й добре захищені. А ті, кому щастить побачити наші оселі, зазвичай не доживають до тієї миті, коли можуть комусь про них розповісти.

По цих словах Вершник пильно глянув на ургала, а потім спитав дуже серйозним голосом:

— А як так сталося, що ти вивчив нашу мову, Гарцхвогу? Невже серед вас жила людина? Ви тримали когось із моєї раси в рабстві?

Гарцхвог витримав погляд Ерагона, навіть оком не зморгнувши.

— У нас немає рабів, Вогнемече. Я просто забирав знання тих людей, яких переміг у бою, і ділився цими знаннями зі своїм племенем.

— Ти вбив багато людей, чи не так?

— Ти теж убив багатьох ургалів, Вогнемече. Саме тому ми й маємо бути спільниками. Адже без цього і у твоєї, і в моєї раси є всі шанси стати рабами.

Ерагон схрестив руки на грудях, його очі недобре зблиснули.

— Якось ми з Бромом переслідували разаків і зайшли до Язуака, невеличкого села на березі річки Нінор. Усі його мешканці були мертві, а їхні тіла було звалено в купу на майдані. А на верхівці цієї купи стирчав спис, на якому висіло тіло немовляти. Це було найжахливіше видовище з тих, які мені коли-небудь доводилось бачити. І це зробили ургали…

— Послухай мене, Вогнемече, — відповів на те Гарцхвог, — перш ніж у мене з'явились роги, батько узяв мене разом із собою до одного з наших сіл у західній частині Хребта. І ми знайшли всіх наших побратимів мертвими — їх катували, перш ніж убити. На те село напало кілька великих загонів із Нарди, і нікому з ургалів не пощастило втекти. Ніде правди діти, Вогнемече, ми дужче за інші раси любимо війну, і це безліч разів нас губило. Наші жінки не визнають ургала за чоловіка, аж доки той не переможе в бою трьох суперників. Бій приносить нам радість, але це не означає, що ми не вміємо визнавати своїх помилок. Ми змінимося, бо інакше на нас чекає смерть. У нас немає виходу, бо якщо нас усіх не винищить Галбаторікс, то, перемігши його, про це подбаєте ви з Насуадою. Хіба не так?