Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Кивнувши, Вершник залишив ургала розрізати м'ясо, а сам пішов до багаття, де викопав невеличку ямку й увіткнув довкола неї кілька кілочків, на які повісив ведмежий шлунок. Потім він назбирав добру дюжину каменів завбільшки з яблуко й укинув їх до багаття. Доки ті нагрівались, Ерагон скористався магією, щоб на дві третини наповнити шлунок водою. Після цього він заходився майструвати з кількох гілочок молодої верби та смужки шкіри щось таке, що віддалено нагадувало щипці, а коли камені розпеклися до червоного, Вершник крикнув Гарцхвогу:

— Здається, вони готові!

— Тоді кидай їх у воду, — гукнув той у відповідь.

Ерагон дістав щойно змайстрованими щипцями один із каменів і поклав його до посудини. Торкнувшись води, камінь спочатку зашипів, а потім видав у повітря хмаринку пари. Після того як у ведмежому шлунку опинився третій камінь, вода в ньому обернулася на окріп. Ступаючи своїми важкими кроками, Гарцхвог підійшов до Ерагона й кинув у воду дві пригорщі м'яса, а потім приправив юшку сіллю й паростками розмарину, чебрецю та ще якихось диких трав, які він зібрав під час полювання. Далі він поклав біля вогнища великий плаский шматок сланцю, а коли той нагрівся, став смажити на ньому невеличкі смужки м'яса.

Доки готувалася їжа, мандрівники відкололи собі від пенька по великій трісці й вирізали з них ложки. Вершник був такий голодний, що йому здалося, ніби юшка вариться цілу вічність, а коли вона врешті-решт була готова, обидва воїни накинулись на неї, ніби пара голодних вовків. Вершник навіть не підозрював, що може з'їсти вдвічі більше, ніж завжди. Решту їжі кількома величезними ковтками знищив Гарцхвог, який їв за шістьох дорослих чоловіків.

Тепер можна було відпочити. Ерагон задоволено влігся на траві й став поглядати на світлячків, що кружляли довкола буків, немовби ганяючись один за одним. Десь далеко в заростях хрипко ухнула сова, а на темно-червоному небі стали з'являтися перші зірки.

За мить юнак заплющив очі, і його голову заполонили думки про Сапфіру та Арію. У скронях Вершника глухо пульсувала кров. Усе було тихо й спокійно, аж доки він не почув, як ліворуч від нього щось хруснуло. Різко обернувшись, юнак побачив, як Гарцхвог виколупує зламаною кісткою рештки їжі із зубів. Вершник зиркнув на свого супутника, а потім зупинив погляд на ургалових ногах — той зняв свої велетенські сандалії, перш ніж вони почали їсти. Ерагон не без подиву помітив, що на кожній нозі Гарцхвога було по сім пальців.

— Гноми мають на ногах стільки ж пальців, як ви, — мовив він.

Гарцхвог виплюнув на вугілля шматочок м'яса.

— Гм… — знехотя відповів він. — Я цього не знав. Мені якось ніколи не було діла до їхніх ніг.

— А тобі не здається дивним те, що в ургалів і гномів по чотирнадцять пальців на ногах, а в людей і ельфів тільки по десять?

Почувши таке, Гарцхвог роздратовано скривив свої тонкі губи:

— Ми не рідня по крові цим безрогим гірським щурам, Вогнемече. Що з того, що в нас і в них по чотирнадцять пальців? Просто боги створили нас такими, ото й усе. Інакшого пояснення я не бачу.

Ерагон щось пробурчав у відповідь, ще раз глянув на світлячків і геть несподівано попрохав ургала:

— А розкажи мені якусь історію, із тих, що їх найдужче любить ваша раса, Нар Гарцхвогу.

Ургал хвильку подумав, почухав потилицю й нарешті вийняв із рота кістку:

— Якось давно, — почав він, — жила собі молода ургалка на ймення Магхара. Вона мала роги, що виблискували, ніби коштовне каміння, і довге-предовге волосся, яке спадало з її плечей нижче спини. А ще вона так чарівно сміялась, що навіть птахи милувалися її сміхом. Проте їй не судилося народитись красунею — обличчя в неї було потворне. У її ж таки селі мешкав і один войовничий ургал, що переміг на турнірі двадцять трьох суперників, а чотирьом із них узагалі не судилося вижити після того, як вони зійшлися з ним у чесному двобої. Невдовзі йому прийшов час обирати собі дружину. Важко було уявити, як Магхарі хотілося стати його нареченою, але він не звертав на неї жодної уваги, бо її потворне обличчя затьмарило і блиск її рогів, і красу її волосся, і її дзвінкий сміх. Засумувала Магхара та й подалася собі на найвищу гору Хребта, де стала кликати Рахну. «Рахно-мати, — волала вона, — Рахно-мати, та, що створила нас, що навчила нас ткацтва й землеробства, що народила Беорські гори, пролітаючи небесами на своєму драконі». І Рахна почула її, і спиталася, навіщо та її кличе. «Зроби мене вродливою, наша Славна Мати, — стала благати Магхара, — аби я могла обрати собі ургала, який мені до вподоби». І відповіла їй Рахна: «Навіщо тобі бути вродливою, адже твої роги сяють, ніби коштовне каміння, твоє волосся переливається, ніби хвилі ріки, а твій сміх — гарніший за спів птахів? Зажди хоч трохи, і до тебе прийде ургал, який побачить не лише твоє обличчя». Та Магхара кинулась їй до ніг і заголосила: «Не бути мені щасливою, о Славна Мати, аж доки не завоюю серця того ургала, що мені любий. Зроби мене вродливою». Тоді Рахна посміхнулася й спитала: «Ну гаразд, але чим ти мені відплатиш, якщо я зроблю це?». «Я віддам тобі все, чого забажаєш», — не вагаючись, відповіла Магхара.