Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Пережовуючи, Роран похмуро обвів поглядом увесь загін, що, включно із ним, налічував тридцять воїнів. Усе це були досвідчені солдати. Кожен із них мав на озброєнні лук і якусь додаткову зброю — меч, спис, булаву або ж молот. Семеро чи восьмеро вояків були його віку, а решта виглядали значно молодшими. Найстаршим серед воїнів був їхній капітан — Мартланд Рудобородий, який побував у стількох боях, що в його розкішну бороду непомітно стала закрадатися сивина. Граф був кремезним чоловіком, бо майже все своє життя провів у сідлі, не випускаючи з рук меча. Його пишна доглянута борода сягала йому до грудей. Коли Роран уперше постав перед своїм майбутнім капітаном, той уважно зміряв його поглядом і мовив:

— Леді Насуада розповідала мені про тебе дивовижні речі, мій юначе. Та й мої люди дещо про тебе говорили. Я схиляюсь перед твоїми подвигами, адже напасти на разаків у їхньому лігві інакше як подвигом і не назвеш. Звісна річ, тобі допомагав твій брат, проте я ні на мить не сумніваюсь, що ти відважний воїн. Але ось що я хочу тобі сказати. Ти, мабуть, звик керувати своїми селянами, та відтепер усе зміниться, бо ти лиш один із варденів, мій юначе… Тобто один із моїх воїнів. І ми не будемо для тебе ані твоїми сусідами, ані твоєю сім'єю. Нам також геть не обов'язково, щоб ти ставав нашим добрим другом. Одне-єдине, що нас об'єднує, — це наш обов'язок виконувати накази Насуади, і ми виконуватимемо їх незалежно від того, подобаються вони нам чи ні. І доки ти служитимеш у моєму загоні, ти будеш робити те, що я скажу, коли я тобі скажу і як я тобі скажу. Інакше, присягаюся кістьми моєї блаженної матері — нехай земля їй буде пухом, — я власноруч здеру з тебе шкуру, хто б тебе сюди не прислав! Затямив?

— Так, сер!

— Дуже добре. Якщо ти будеш поводитись пристойно, покажеш свій розум і залишишся живим, у тебе є всі шанси на стрімке кар'єрне зростання. Але пам'ятай, ти геть нічого не досягнеш, аж доки не переконаєш мене в тому, що здатен командувати іншими людьми. І будь ти тричі проклятий, якщо збираєшся задобрити мене якимись лестощами! Мені байдуже, поважатимеш ти мене чи ненавидітимеш! Я переймаюся тільки одним — чи здатен ти зробити те, що тобі належить! Ото й усе!

— Я все зрозумів, сер!

— Залишилось тільки перевірити, чи ти все правильно зрозумів, Міцний Молоте! Та невдовзі ми це побачимо. А тепер ходи до мого першого помічника Улхарта й скажи йому, що ти прибув до нашого загону.

Роран проковтнув останній шматок хліба й запив його ковтком вина з бурдюка, який завжди носив із собою. Йому дуже кортіло з'їсти на вечерю чогось гарячого, проте вони були надто глибоко на території Імперії й не розводили вогню, щоб їх не помітили ворожі солдати. Юнак тяжко зітхнув і випростав ноги, відчуваючи різкий біль у колінах — останні три доби він майже не злазив зі свого вірного Сніговія.

Уже котрий день поспіль Роран відчував, як усередині в нього зароджується якесь дивне почуття… Почуття, яке весь час тягло його до своєї коханої. Він добре знав, що це магічна дія каблучок, які їм подарував на весілля Ерагон, і йому було дуже спокійно, коли він усвідомлював, що де б вони не були і що би з ними не трапилося, вони все одно зможуть знайти одне одного, навіть якщо стануть сліпими й глухими.

Потому Роран почув, як Карн бурмоче слова прадавньої мови. Той був їхнім магом-охоронцем і супроводжував загін, щоб захистити їх від лихих заклять ворожих чарівників. Від інших воїнів Роран не раз чув, що Карн був не дуже сильним магом і що кожне закляття забирало в нього чимало сили, але він брав тим, що вигадував напрочуд хитрі закляття, які вражали його ворогів у самісінький мозок. Сам Карн був худорлявий, мав жваві очі й дещо нервовий вираз обличчя, проте Роранові він одразу ж припав до душі.

Навпроти Рорана перед своїм наметом сиділо двоє чоловіків, Халмар та Ферт. Перший розповідав другому:

— …отож, коли за ним прийшли солдати, він забрав усіх своїх людей до маєтку, а потім підпалив калюжі з олією, які наробили його слуги. Солдати опинились у пастці й згоріли заживо. Ти тільки уяви собі, він убив п'ять тисяч солдатів, навіть не витягуючи з піхов меча!

— А як же йому пощастило втекти? — спитав Ферт.

— Дід Рудобородого був хитрозадим виродком… Він мав тунель, що вів від родинної садиби аж до найближчої ріки. Саме по ньому він і вивів свою родину та своїх слуг живими й здоровими на свободу. А потім він забрав їх усіх до Сурди й переховувався в короля Ларкіна. Галбаторікс дізнався про те, що вони живі, лиш за кілька років. Словом, нам дуже пощастило, що ми під командуванням Рудобородого, адже він програв тільки дві битви, та й то через магію.