Марина Дяченко - Шрам

Під ногами його дзвякнули кліщі. Він відчув у руках їхня вагу, ривком скинув, захищаючись, виставив перед собою. Цієї самої миті Фагірра кинувся у свою найлютішу, найнесамовитішу атаку.

…Егерту не хотілося, щоб Торія це бачила. Відступивши на крок, він ухопив її за плечі й долонею закрив їй очі.

Фагірра ще стояли стояв, кліщі стирчали в нього з грудей, і роззявлений залізний дзьоб щирився на Егерта з німою погрозою. Зі спини — Егерт знав — визирали закривавлені рукоятки. Агонія плащоносця була страшною, і Солль пригорнув Торію до себе, намагаючись не торкатися хворобливих ран.

Обличчя її, наполовину сховане його рукою, здавалося загадковим, наче під маскою, губи здригнулися, ніби збиралися посміхнутися, вії залоскотали йому долоню, і він чомусь згадав дотик бабчиних крил.

Напевно, змінився сам плин часу, рука його непевно піднялася до обличчя, і пальці здивовано обстежили щоку, так і не знайшовши звичного шраму.

У залі діялося щось нечуване. Билися студенти, зриваючи з плащоносців каптури, хтось вигукував прокльони, хтось хапався за зброю. Хмарою з вулиці сунула публіка, змітаючи все на своєму шляху, топтала служителів і з гуркотом трощила залу суду…

Егерт не чув. Ревище юрби спершу віддалилося, а потім зовсім зникло — можливо, Егерт оглох. Зір його дивним чином надломився — кинувши оком на натовп, він побачив лишень високого старого з поцяткованим зморшками обличчям.

Мандрівець повільно повернувся й рушив до виходу, розтинаючи юрбу, як ніж розсікає воду. Обернувся з порога, Егерт дивився йому вслід і бачив, як трішки прикрилися, наче прощаючись, великі прозорі очі.

…І настала весна.

Піднятися на пагорб вартувало стількох зусиль, бо Торія ослабла і рани її не затяглися. Він ніс її, твердо ступаючи по розмитій глині, й нога його жодного разу не зісковзнула.

На вершині пагорба була могила, накрита, наче долонею, розведеним сталевим крилом. Вони стояли, схиливши голови, а згори змінювали форму хмари, білі на блакитному. Егерту й Торії не потрібно було говорити про людину, що навіки спочила під цим крилом, — вона й так була з ними.

Вони стояли, пригорнувшись один до одного, зовсім як тієї давньої зимової днини, ось тільки їхня здвоєна тінь лежала не на чистому іскристому снігу, а на мокрій, чорній землі, що поросла вже першими травинками. Егерт роздмухував ніздрі, вловлюючи терпкий запах трав, і не міг зрозуміти, чи це запах Торії, чи так пахнуть суцвіття, що випнулися на схилах.

З її стиснутого кулака звисала на ланцюжку осяйна золота пластинка — ніби Торія хотіла показати батькові, що спадщина його цілісінька.

Далеко внизу лежала чорна ріка, а від міських воріт тяглася дорога, безлюдна дорога з самотньою чорною цяткою, що неспішно крокувала до обрію. І не потрібно було говорити про людину, яка йшла геть, — обоє й так його пам’ятали, а тому просто дивилися вдалечінь, куди направлявся Мандрівець.

…Світ помежований обрієм, і всі шляхи прагнуть за виднокрай, розбігаються з-під ніг, наче миші, й годі зрозуміти, ти на початку шляху чи вже повернувся.

Світ оберігає праматір усіх доріг, вона подбає про вірного подорожанина, розділяючи його самотність. Дорожній пил осідає на поли плаща його, а пил сузір’їв — на полог нічного неба, вітер-гультіпака з однаковою ретельністю шарпає хмари на світанку й вивішені на сушку простирадла.

Не біда, якщо душу випалило сонце, страшніше, коли спустошило її пожарище. Не біда, якщо не знаєш, куди бредеш, гірше, коли йти вже нікуди. Хто став на шлях випробувань, не зійде з нього, навіть пройшовши до кінця.

…Бо шлях цей — нескінченний.