Марина Дяченко - Шрам

— Введіть обвинувачувану!

Егерт втяг голову в плечі, не відриваючи очей від сірих розводів на кам’яній підлозі. Зал притишено зашумів, дзвякнуло залізо, і тоді до Солля повернулася його здатність відчувати чуже страждання.

Не піднімаючи голови, він шкірою відчув, як увійшла Торія — суцільна грудка болю й розпачу, стягнута впертою волею. Він відчув, як першим же поглядом, жадібним, сповненим надії, вона шукає в залі його, Егерта, і як цей погляд теплішає, зупинившись на ньому. Він зрозумів, що вона вже все знає, знає про відведену Егерту роль і однаково радіє самій можливості його бачити і сподівається, щиро, як дитина, сподівається на найдорожчу їй людину…

Тоді він підвів голову.

Дні допитів не минули дарма. Зустрівшись із Егертом очима, вона спробувала посміхнутися — трохи винувато, бо покусані губи не бажали слухатися. Чорне волосся було зібране з надзвичайною акуратністю, ретельніше, ніж завжди, втомлені очі залишалися сухими. Стражник посадив Торію на лаву підсудних, вона гидливо відсторонилася від дотику його рук і знову глянула на Егерта. Той спробував відповісти чимось на кшталт посмішки, не витримав, відвів очі й зустрівся поглядом з Фагіррою.

Кат на своєму табуреті голосно зітхнув, і зітхання це пронеслося по цілій залі, бо саме цієї миті запала мертва тиша — обвинувач піднявся на поміст і різким рухом відкинув каптур.

Егерт відчув жах Торії, вона навіть відсахнулася, коли Фагірра глянув на неї. Від думки, що ця людина власноруч катувала її, у Солля звело щелепи й виникло бажання вбити його, але страх, що прийшов натомість, повернув усе на свої місця.

Фагірра почав обвинувальну промову, і з перших же слів Егерт зрозумів, що справа безнадійна, що Торія приречена й пощади не буде.

Фагірра говорив рівно й просто, люди слухали його, затамувавши подих, і тільки в задніх рядах не вмовкав шепіт — слова обвинувача ланцюжком передавалися на площу. Його слова, зважені й вивірені, як набуток ювеліра, незаперечно свідчили, що декан давно вже збирався отруїти місто й донька його, звісно ж, допомагала йому. Фагірра згадував такі деталі й наводив такі докази, що в Солля занило серце: або в університеті довгий час працював шпигун ордена Лаш, або Торія під час катувань розповіла про найособистіші, найпотаємніші деталі з життя батька. Юрба сповнилася обурення, Егерт відчував, як праведний гнів ланцюжком проникає за стіни суду, як людське море на площі наливається глухим озлобленням і жагою розплати.

Торія слухала, внутрішньо зіщулившись. Егерт відчував, як вона намагається зібрати воєдино розбурхані думки, як здригається, наче від ударів, від обвинувачень. Надія її, що спалахнула було, коли вона побачила Солля, тепер згасала потроху, як тліюче вугіллячко.

Уважно глянувши на Егерта, Фагірра закінчив, накинув каптур і відійшов до суддівського крісла. За знаком судді на поміст один за другим стали підніматися свідки.

Першому, товстому торговцеві, було найважче, він не знав, що говорити, і тільки невиразно скаржився. Його слухали зі співчуттям, кожна людина з юрби на його місці могла сказати те саме. Усі, хто піднімався на поміст слідом за торговцем, так і чинили — скарги повторювалися й повторювалися, жінки плакали, перераховуючи свої втрати, юрба притихла, заціпенівши від туги.

Нарешті, список свідків Мору вичерпався. Якийсь хлопець з юрби рвався висловитися з власного бажання, але його швидко переконали заткнутися. Усі погляди, строгі, похмурі, звернулися до обвинувачуваної — Егерт відчув удар ненависті, що всією силою навалився на Торію. Беззвучно застогнавши, він рвонувся до неї, прагнучи прикрити й захистити, але залишився сидіти на місці, тоді як суддя прошелестів, а канцелярист повторив, що зараз обвинувач допитає підсудну.

Торія встала — один цей рух вимагав болісного зусилля Егерт відчував, як здригається кожен нерв її, кожен натягнутий м’яз. Піднявшись на поміст, вона мигцем глянула на Солля, Егерт подався вперед, подумки підтримуючи, обіймаючи, заспокоюючи. Фагірра встав біля помосту, по тілу Торії пройшла судома, начебто близька присутність плащоносця була для неї нестерпною.

— Чи правда, що декан Луаян був вашим батьком? — гучно запитав Фагірра.

Торія — Егерт знав, чого їй це коштує, — повернула голову й глянула йому просто в обличчя.

— Декан Луаян є мій батько, — відповіла вона хрипло, але голосно й твердо. — Він умер, але в пам’яті тисяч, які знали його, він є.