Марина Дяченко - Шрам

Він здригнувся, бо цієї миті Торія теж впізнала Мандрівця. Не обертаючись, Солль побачив, як розпухлі губи її спочатку непевно, а потім сміливіше й радісніше складаються в посмішку.

Посміхаючись, вона йде на жахливу смерть. Так трапилося, що помилування для Солля пролунає вироком Торії. Вона знає це й посміхається, бо в її житті було вічнозелене дерево над могилою Першого Віщуна, і ті ночі, проведені при світлі каміна, і була його клятва — зняти шрам заради неї…

Перше в душі повинно стати останнім. Заради неї, заради виконання своєї ж клятви він відречеться й зрадить і підпише вирок. Хто затяг цей вузол?

Небо, він надто довго зволікає, уже хвилюється зала й супиться Фагірра, а кат — той поглядає з інтересом, недбало приспустивши на підлогу мішок із кліщами…

Егерт замружився, але уяві було наплювати, розплющені його очі чи ні, уява послужливо підсунула йому чітку до дрібниць картину: камера катувань… У тіло впиваються ремені, над Соллем діловито схиляється кат, непоказний, у мішкуватому балахоні, а в руках його кліщі… Зціплені зуби Егерта розтискають величезним ножем, а кліщі все ближче, залізний дзьоб відкривається, наче передчуваючи трапезу. Солль судомно намагається відвернутися, і десь у темряві спокійний голос промовляє: «За лжесвідчення», і Егерт відчуває холодний захват сталі біля кореня язика…

Людина не може так боятися. Так бояться Звірі, що потрапили в капкан, так боїться худоба, загнана у ворота бойні… Егерт чудом втримався на ногах.

Погляд Фагірри лежав на ньому, як могильний камінь, погляд Фагірри спопеляв, господарював у його душі, плутаючи думки. П’яте запитання прозвучало…

Він повинен відповісти зараз, поки кліщі ще в мішку, поки дивиться Мандрівець, який знав усе заздалегідь… Він відповість — і страх більше не терзатиме його. Не дарма так болить, так пульсує, так турбується шрам — наче жива істота, наче п’явка, яка багато днів ссала чужу кров і ось зараз приречена на загибель…

— Егерте, — ледь чутно долинуло з лави підсудних. Можливо, Торія не промовила його імені вголос, але, обернувшись, він зрозумів, що вона благословляє його на п’яте «так».

…Вогонь у каміні, темне волосся на подушці… дитячий страх і довіра — теж дитяча… Високе вікно бібліотеки… Мокрий голуб на доріжці… І сонце, сонце б’є у вікна… Кошик у руках, зелені цибулині хвости лоскочуть руку, і тепла булка з її рук… Знову сонце. Відбиток каблука в м’якій прогрітій землі… Долоні на очах, а сонце пробивається між пальцями… Пахне мокра трава, тане сніг у волоссі…

Торія тихенько скрипнула лавою.

— Егерте…

Як вона боїться за нього. Як вона хоче, щоб скоріше все скінчилося, щоб він, нарешті, сказав…

Йому навіть не доведеться вагатися. Його страх і так зробить усе сам, і губи його просто не можуть скластися в інше слово, аніж чарівне п’яте «так». Його голосові зв’язки відмовляться працювати, коли він забажає зійти з наміченого шляху.

— Досить, Соллю! — Фагірра красномовно переглянувся з катом. — Востаннє повторюю запитання: чи правда, що магічні дії декана і його доньки викликали в місті Мор?

Безгубий рот Мандрівця крижанів. «Помилитися легко, і дорого вам обійдеться помилка… Один раз у житті настає ця мить, і хто проґавить її, втрачає надію назавжди».

Як багато болю в цій залі. Як багато болю в маленькому тілі Торії… І як болить шрам.

Тиша.

Він підвів очі — дві повіки дивилися на нього байдужими очима Мандрівця.

— Ні…

Страх його заревів. Він ревів і метався, роздираючи горло, паралізуючи язик, вив і качався, наче збожеволіла потвора — весь його величезний, всепоглинаючий, всепожираючий страх, що давно намостив у Соллевій душі своє сморідне лігвище.

— …і…і…

Слово вирвалося з його рота, і він у знемозі заплющив очі, зі спокійною совістю віддаючи себе на розтерзання страху.

Серед цілковитої тиші у залі слово пролунало, наче вибух порохової вежі.

Десь переможно заволали студенти, десь загаласувала юрба, щось різко кинув Фагірра, а Торія, зомлівши на своїй лаві, випромінювала жах, бо закляття Солля тепер вічне й непорушне. Він сам усвідомив це й здригнувся, руки його потяглися до рота, наче прагнули заштовхати назад те слово. Та він з полегшенням зрозумів: повернути сказане неможливо, і нехай страх здолає його… Похитнувшись, він глянув у зал, на Мандрівця, глянув мало не з викликом.

І тоді Мандрівець, який один залишався спокійним у збудженій юрбі, дозволив собі посміхнутися.