Марина Дяченко - Шрам

Він зацьковано озирнувся, Фагірра дивився на нього з-під каптура, і в очах його стояв доброзичливий і водночас владний наказ.

Егерт не пам’ятав, як опинився на помості.

Там, за стінами, ймовірно, зійшло сонце, і два промені його потрапили у два високі заґратовані вікна. У своєму кутку пожвавішали студенти, які встигли вже занепасти духом. Егерт почув своє ім’я, повторене багатоголоссям, повторене збуджено, тихіше й голосніше, повторене байдуже чи зі здивуванням, радісно чи з надією. Ті, хто багато днів розділяв із Соллем житло й стіл, хто сидів із ним поруч на лекціях і розпивав вино у веселих шинках, ті, хто знав про майбутнє весілля, вправі були очікувати від нього слів, які личили б чесній людині.

Кат знову зітхнув, намагаючись відтерти від свого балахона темну цятку, кліщі в його мішку ледь чутно дзвякнули, і Егерт відчув перший поштовх одвічного тваринного страху.

Торія дивилася убік, згорблена, стомлена, байдужа.

— Ось свідок обвинувачення, — вагомо сказав Фагірра. — Ім’я цієї людини — Егерт Солль, останнім часом він мав доступ до кабінету декана й близькі стосунки з його донькою… Тому його свідчення такі важливі для нас. Тієї фатальної ночі він був присутній на огидному чаклунському ритуалі… Ми слухаємо вас, Соллю.

У цілому світі запала гробова, неприродна тиша. Два вікна дивилися на Егерта, як два порожніх прозорих ока. Він мовчав, і в стовпах світла танцювали порошини, і Торія, яка завмерла на своїй лаві, раптом підвела голову.

Напевно, їй передалися його біль і туга, але цієї самої секунди він раптом відчув, як, усвідомивши жах і розпач коханої людини, вона шукає його погляду.

Він мовчав, не в змозі вичавити ні звуку. Фагірра посміхнувся.

— Гаразд… Я задаватиму питання, а ви відповідайте. Ваше ім’я — Егерт Солль?

— Так, — механічно вимовили його губи. Юрба важко зітхнула.

— Чи правда, що ви прибули з міста Каваррена близько року тому?

Егерт побачив вежі й флюгери, що віддзеркалилися у воді весняної Кави, вимиту дощем бруківку, конячку під ошатним дитячим сідлом, відчинену віконницю й усміхнену матір з долонею біля очей…

— Так, — відповів він різко.

— Добре… Чи правда, що весь цей час ви жили при університеті, тісно спілкуючись із деканом і його донькою, що вона вже майже стала вашою дружиною?

Він, нарешті, поступився мовчазним благанням Торії й наважився подивитися на неї.

Вона сиділа, подавшись уперед і не зводячи з нього очей. Егерт відчув, як, піймавши його погляд, вона потроху розслаблюється, і обличчя її теплішає, і покусані губи намагаються скластися в посмішку. Їй радісно бачити його навіть зараз, на межі зради, і вона поспішає вилити на нього невинищену катуваннями, майже материнську, несамовиту ніжність, адже його теж катують, катують, може, страшніше й болючіше, на очах у всього міста, на очах коханої жінки, вона розуміє, як йому, що з ним зараз, що трапиться згодом, вона все розуміє…

Йому легше було б пережити презирство, ніж жаль. Він перевів на Фагірру затуманені, сповнені ненависті очі.

— Так!

І в цей момент у погляді Торії щось здригнулося. Солль знову зустрівся з нею очима, і волосся заворушилося в нього на голові, бо він теж зрозумів.

Тремтяча рука його лягла на шрам. Єдиний день. Єдиний шанс. Не помилитися у відповіді…

— Чи правда, що вночі напередодні Мору ви були в кабінеті декана й бачили все, що там відбувалося?

Шлях повинен бути пройдений до кінця.

— Так, — сказав він учетверте.

Кат почухав ніс, йому було нудно, Фагірра переможно посміхнувся.

— Чи правда, що магічні дії декана і його доньки викликали в місті Мор?

…Сталеве лезо розпороло йому щоку, а закляття переломило його життя. Він був самовпевнений того ранку, весна видалася холодною й затяжною, краплі збігали по стовбурах, наче когось оплакували… Він не замружився, коли шпага в руках Мандрівця націлилася на його обличчя, був біль, але страху не було навіть тоді…

Він відчув, як шрам на щоці оживає, пульсує, наливається вогнем. Усе ще притискаючи до нього долоню, глянув униз і зустрівся поглядом із прозорими очима без вій.

Мандрівець стояв біля стіни, у юрбі і окремо від усіх. Серед безлічі цікавих, збуджених, похмурих і напружених облич його довге, прорізане вертикальними зморшками обличчя здавалася безпристрасним, як навішений на двері замок. «Коли перше у вашій душі стане останнім… Коли на п’ять питань ви відповісте „так“…»

Доля веде його точно по наміченій ниточці.