Марина Дяченко - Шрам

— Я не свідчитиму проти Торії! — вигукнув Егерт раніше, ніж страх устиг заткнути йому рота.

Фагірра похитав головою, зітхнув, про щось роздумуючи і кивнув Егерту:

— Вставайте… Ходімо зі мною.

Онімілі ноги відмовлялися слухатися, Егерт встав тільки з другої спроби. Фагірра витяг звідкись із глибин плаща дзвінку в’язку ключів, у темному куті виявилися ще одні низькі залізні двері, а за ними круті виті сходи, що вели вниз.

Низькорослий плечистий чоловічок у мішкуватому балахоні колупав у зубах тріскою, поява Фагірри й Солля застала його зненацька, і він мало не проковтнув своє знаряддя, підхоплюючись назустріч плащоносцю. Прийнявши з рук Фагірри смолоскип, він зашкутильгав попереду, а Егерт тим часом усе намагався пригадати, де раніше він міг його бачити. Роздуми Солля добігли кінця, коли провідник догідливо розчинив перед Фагіррою і Соллем присадкуваті двері з ґратчастим віконцем.

Тут уже горіли два чи три смолоскипи, і в їхньому світлі зі всіх кам’яних стін на Егерта глянули потворні, придумані нелюдами пристосування.

Він зупинився, бо якось одразу ослаб. Фагірра чітким вивіреним рухом підтримав його, міцно взявши за руку трохи вище ліктя. На гаках і полицях зберігалася сила-силенна не поцяткованих іржею, готових до застосування інструментів — кліщів і свердел, лещат для ступнів і колін, дощок, усіяних голками, багатохвостих батогів, ще чогось огидного, від чого Егерт спішно відвів очі. Посеред катівні містилася жаровня, в якій дотлівали останні вуглини, поруч стояв триногий табурет і крісло з високою спинкою — точнісінько таке, як залишене в маленькій порожній кімнаті крісло Фагірри. На невеликому підвищенні очі Солля розгледіли стертий дерев’яний тапчан зі звисаючими хвостами ланцюгів.

Тепер він пригадав, де бачив плечистого хазяїна катівні. У День Великорадіння той зійшов на ешафот разом із суддею і засудженими, тоді в його руках була сокира, він ніс її так само скромно й буденно, як буденно й діловито почав зараз роздмухувати вуглини в жаровні.

— Егерте, — тихо запитав Фагірра, досі підтримуючи його за руку, — де та золота дрібничка, що належала деканові, медальйон?

Вугілля з чорного стало малиновим — з ката був би чудовий пічник. Егерт захрип, намагаючись вимовити хоч слово.

— Пом’ятаєте, я тоді запитував вас про сейф… Наші люди обшукали кабінет декана і нічого не знайшли. Де медальйон зараз, ви знаєте?

Солль мовчав, і на краю його затуманеної жахом свідомості бриніла думка: блюзнірство… кабінет… сталеве крило… вони сплюндрували… Пане декане, де ви…

— Егерте, — Фагірра заглянув йому в очі, — мене дуже цікавить це питання… Повірте, що волання катованих не приносять мені жодного задоволення. Де?

— Я не знаю, — сказав Солль тихо, але плащоносець прочитав його слова по губах. Повільно й красномовно перевів погляд з Егерта на ката, з ката на жаровню, зітхнув, потираючи кутик рота.

— Ви ж не брешете, Соллю… Будь-кому іншому я не повірив би, але ви… Жаль, але ви дійсно не знаєте. — І Фагірра випустив його руку. — Знає Торія. Так?

Егерт мало не впав. Не усвідомлюючи, що робить, хотів присісти на тапчан і відсахнувся. Фагірра м’яко підштовхнув його до крісла, і Егерт, не втримавшись на ногах, вдарився потилицею об високу дерев’яну спинку. Руки його мертвою хваткою вп’ялись у підлокітники.

Кат питально подивився на Фагірру, той втомлено кинув йому:

— Зажди…

Підтягши триногий табурет, він сів перед Соллем, встеляючи підлогу складками плаща.

— Я повторю, ви симпатичні мені, Егерте… У мене немає від вас таємниць. Законом передбачене покарання за відмову свідчити чи за лжесвідчення. Викритих у цьому злочині карають відразу ж, вириваючи брехливий язик… Покажи кліщі, — обернувся він до ката.

Змірявши Егерта поглядом досвідченого кравця, той метнувся в куток і витяг з гуркотливої купи підходяще, на його думку, знаряддя. На вигнутому дзьобі кліщів поблискувало масло — кат був майстровитий і акуратний, і навіть рукоятки кліщів були пристосовані для особливої потреби, відточені, як два гігантських шила.

Егерт замружився.

— Не допоможе, — зітхнув Фагірра. — Не допоможе, Егерте, ви ну просто як дитина… Це життя, всяке трапляється, нічого заплющувати очі… Ну гаразд, не треба, не дивіться. Суд відбудеться, найімовірніше, післязавтра — за вами наглянуть і прийдуть. Чи варто казати, що втікати не слід? Не варто, бачу, ви самі розумієте… А якщо вам знадобляться за кілька днів гроші на дорогу в Каваррен — я позичу, а ви потім повернете… Так?