Марина Дяченко - Шрам

Якийсь час у кімнаті тільки потріскував смолоскип та проходжались кам’яною підлогою м’які Фагіррові чоботи.

— Вибачте, — сказав Солль нарешті.

Фагірра посміхнувся, не зупиняючись.

— Ви не були там, у Вежі… Коли всі входи завалені, навіть потайні, навіть щурячі… І ось починається Мор, і нікуди дівати трупи…

— Ви самі… — сказав Егерт пошепки. — Ви самі цього хотіли…

Фагірра жорстко вискалився:

— Про наші помисли не вам судити…

— Але ж це божевілля…

— Так, бо Магістр — безумець! — Фагірра розсміявся сухим, тріскучим сміхом. — Він безумець, але орден не складається з одного лише Магістра… Магістри йдуть, а орден залишається, залишається Таємниця, — тут у голосі Фагірри ковзнув неприкритий сарказм, — і залишається пов’язана з нею Влада… — Він посерйознішав. — Вам не зрозуміти, Соллю. Здається, ви — не владолюбець.

— Владолюбець — ви, — уточнив Солль ледь чутно.

Фагірра кивнув.

— Так… Знаєте, хто буде наступним Магістром?

— Знаю, — глухо відгукнувся Егерт, і на деякий час знову запала тиша. Потім десь унизу, в підземеллі, загриміло залізо, і Соллю знову вчулися глухі, віддалені крики. Він заціпенів, але в усьому будинку суду стояла, як і колись, тиша, й жахливі звуки, можливо, малювалися лише у хворій Соллевій уяві.

— Послухайте, — сказав він розпачливо, — влада владою… Але ви ж не гірше за мене знаєте правду. Ви знаєте, звідки прийшов Мор і хто його переміг… Ми ж зобов’язані життям панові деканові — ви, я… Суддя… Стражники… Бургомістр… Людина життя віддала. За що ви хочете покарати ні в чому не винну доньку його?!

— Луаян був навіть сильнішим, аніж я припускав. — Фагірра зупинився, мружачись на вогонь смолоскипа. — Воістину… він був великим магом.

Слова ці, сказані так просто й без вагань, змусили Солля нахилитися вперед.

— То ви визнаєте?!

Фагірра знизав плечима.

— Тільки такий безумець, як Магістр, захоче це заперечувати.

Егерт у безсиллі стис спітнілі долоні.

— Заради неба… У чому ж ви хочете обвинуватити Торію?!

Фагірра глянув у благальне обличчя Егерта, зітхнув і сів поруч на кам’яну підлогу, привалившись спиною до стіни. Десь далеко в надрах підвалу брязнули залізні двері.

— Ви повернетеся додому, — сказав Фагірра без жодних емоцій. — У вас же старий батько… Хвора мати… У містечку, що називається Каваррен…

— У чому ви хочете обвинуватити Торію? — повторив Егерт майже беззвучно.

— Так, вона вродлива… Вона надто вродлива, Егерте. Вона завдає нещастя… Вона, хоч і побічно, стала причиною смерті першого свого нареченого, того, котрого…

— Звідки ви…

— …якого ви вбили. Вона не схожа на інших жінок, у ній є щось… дар, я б назвав це даром, Егерте. Виняткова жінка, я розумію, що ви зараз відчуваєте…

— Вона невинна, — сказав Солль у мерехтливі від напівмороку очі Фагірри. — У чому ви хочете її обвинуватити?

Фагірра відвернувся.

— У чаклунських діяннях, що породили Мор.

Не рухнули стіни, не затремтіла земля, вогонь так само обвивав смолисте верхів’я смолоскипа, і поблискували срібні пластинки, що прикрашали порожнє крісло в кутку.

— Не розумію, — сказав Егерт безпомічно, хоча зрозумів усе й одразу.

Фагірра зітхнув.

— А ви спробуйте… Існують речі важливіші, ніж просто життя й просто хвилинна справедливість… Жертва завжди безневинна, інакше яка ж вона жертва? Жертва завжди ліпше, ніж юрба, що оточила жертовник…

— Фагірра, — сказав Солль пошепки, — не робіть цього.

Його співрозмовник розпачливо кивнув.

— Розумію… Але в мене немає іншого виходу. Хтось повинен бути покараним за цей Мор.

— Винні…

— Винна Торія, чаклунка-злочинниця, донька декана Луаяна, — рівно відгукнувся Фагірра. — І подумайте ось про що, Соллю… У моїй владі зробити вас співучасником, але ви лише свідок… Усвідомте, краєм якої прірви ви ходите всі ці дні?

Егерт зціпив зуби, перечікуючи тоскну хвилю страху. Фагірра торкнувся рукою його коліна.

— Але ви лише свідок, Соллю… А ваше свідчення вагоме, бо ви любите підсудну, але заради правди відречетеся від своєї любові.

— Заради правди?!

Фагірра встав — на стіні виросла довга темна тінь. Відійшов до крісла, обіперся на спинку, у світлі смолоскипа він здався Соллю мало не старим.

— Що її чекає? — самі собою запитали неслухняні Соллеві губи.

Фагірра підвів очі.

— Навіщо вам знати, як саме вона вмре? Повертайтеся у свій Каваррен… Відразу після суду. Не думаю, що ви будете безмежно щасливі… Але час гоїть і не такі рани.