Марина Дяченко - Шрам

— Добродії, — втрутився ректор, і Солль побачив, як зовсім по-старечому метеляється на тонкій шиї його голова. — Добродії… Це… немислимо. Ніколи ще в цих стінах нікого не заарештовували… Це храм… Це прихисток духу… Добродії, ви чините святотатство, я піду до бургомістра…

— Не хвилюйтеся, пане ректоре, — промовила Торія повільно, наче роздумуючи. — Я думаю, що непорозуміння незабаром з’ясується й…

Обірвавши себе, вона звернулася до офіцера:

— Що ж, я зрозуміла, добродії, що ви не зупинитеся навіть перед насильством, а я не бажаю, щоб у цих і без того сплюндрованих стінах відбулося ще й насильство. Я йду. — Вона зробила крок уперед, швидко зачиняючи за собою двері кабінету, ніби хотіла цим захистити Солля від сторонніх поглядів.

Двері зачинилися. Егерт стояв, вп’явшись нігтями в долоні, й слухав, як віддаляються коридором гуркіт чобіт, перешіптування збентежених студентів і голосіння ректора.

Будинок суду був найважчою, дуже громіздкою і найнезграбнішою спорудою на площі. Егерт звик десятою дорогою обходити залізні двері з карбованим написом «Бійся закону!», а кругла чорна тумба з невеликою шибеницею, де теліпалася в петлі ганчіркова лялька, видавалася йому страшною й огидною водночас.

Сипав мокрий сніг, Соллю він здавався брудно-сірим, наче злежана вата. Черевики по щиколотку втрапляли в холодну кашу, і по ліхтарному стовпу, що слугував Егерту чимось на кшталт пристановища, струмками скочувалася вода. Тремтячи всім тілом, переминаючись із ноги на ногу, він до болю в очах вдивлявся в щільно зачинені двері й тішив себе дурною надією: ось-ось залізний капкан розтиснеться й випустить Торію.

Зграйка студентів, які спочатку складали йому компанію, потроху розсіялася — понурі, сумні, вони розбрелися, не дивлячись один на одного. До будинку суду входили й виходили різні люди — або чиновники, поважні чи заклопотані, або стражники зі списами, або прохачі з втягненими в плечі головами. Дихаючи на замерзлі пальці, Егерт гадав, пред’явили Торії обвинувачення чи ще ні, й у чому її звинуватили, і хто тепер допоможе, якщо навіть візит ректора до бургомістра закінчився нічим.

Він простояв на площі цілісіньку, сповнену страхами довгу ніч, освітлену ледь жевріючим світлом ліхтаря та лиховісними відблисками у вікнах похмурого будинку. Розвиднилося пізно, і білястим ранком Егерт побачив служителів Лаш, які входили у залізні двері.

Їх було четверо, і всі вони здалися Соллю схожими на Фагірру. Двері за ними зачинилися, і Егерт скорчився біля свого стовпа, знемагаючи від страху, туги й безвиході.

Обвинувачення, звісно ж, виходить від Лаш. Звідкись із давніх спогадів спливли слова Фагірри: «Міський суддя так само дослухається до порад Магістра…» Так, але все-таки орден Лаш — це ще не суд! Може, судді можна пояснити… Відкрити очі… Можливо, Чорний Мор забрав близьких і в нього, адже Мор не розрізняє ні чинів, ні посад…

Із залізних дверей спішно вийшла група стражників, Соллю здалося, що він впізнає офіцера, який заарештував Торію. Безжально розбризкуючи чобітьми сніжну кашу, стражники поспішили геть, і Егерт вилаяв себе за дурну підозріливість — йому здалося, що вони знову вирушили до університету.

Якби декан був живий… Коли б був живий декан Луаян, хіба посміли… А тепер Торії ні на кого розраховувати, крім…

Він притулився щокою до мокрого холодного стовпа, перечікуючи напад страху. Підійти до залізних дверей, оминаючи страчену ляльку, переступити цей поріг… Але ж Торія вже переступила його.

Довго й пристрасно він запевняв себе, що нічого страшного не станеться, він просто повинен увійти, а потім і вийти, от тільки треба побачити суддю, переконати його… Суддя — це не Лаш… А Торія вже там, можливо, він побачить її…

Ця думка стала вирішальною. Відразу пригадавши всі свої захисні ритуали, схрестивши пальці однієї руки й затиснувши ґудзик у другій, він по складному звивистому маршруту рушив до залізних дверей.

Йому нізащо не вистачило б сміливості узятися за ручку, але, на щастя або на біду, двері відчинилися перед ним самі, випускаючи якогось переписувача з безбарвним поглядом. Соллю нічого не залишалося робити, як ступити вперед, у невідомість.

Невідомість перетворилася на низьке напівкругле приміщення з безліччю дверей, голим столом посередині й нудьгуючим стражником біля входу. Той навіть не глянув на Солля, а млявий молодий канцелярист, який розсіяно водив по стільниці кінчиком іржавого кишенькового ножа, покосував питально, однак без особливого інтересу.