Марина Дяченко - Шрам

Він хотів пояснити, що це не від страху, що пам’яттю Луаяна він дорожить так само, як і Торія, а вбивці декана ненависні йому не менше, та орден Лаш — зібрання безумців, які ні перед чим не зупиняться, і, затіваючи з ним війну, Торія стає на лезо бритви, а для нього, Солля, немає на світі нічого ціннішого від її життя… Однак Торія мовчала, в очах її стояв холодний докір, і під цим поглядом Егерт ніяк не міг зібрати докупи всі свої бентежні думи.

— Я не лаятиму тебе, — промовила вона так відчужено, що він злякався. — Зараз за тебе говорить закляття… Але відколи його боягузливий голос став настільки схожий на твій власний?

Повисла пауза, довга, болісна, і Егерту пригадався той день, коли важка книга в руках Торії розбила йому обличчя.

— Я так сподівалася на ректора, — сказала, нарешті, Торія, і голос її крижанів. — Підтримки студентів… замало… Хоча… — Вона про щось замислилася й продовжила не відразу: — Хоча я знайду… підтримку… але невже не в тебе?!

Егерту захотілося стати перед нею навколішки, замість цього він підійшов і сказав просто в безжальні сухі очі:

— Думай про мене що хочеш. Вважай мене ким хочеш, але закляття тут ні до чого, ніхто не заклинав мене боятися… за тебе!.. А я… — І знову він затнувся, хоча так треба було розповісти про те, наскільки страшною й безглуздою видається зараз сама тільки думка втратити її, втратити тепер, коли вони залишилися вдвох посеред ворожого світу, і як боляче усвідомлювати, що він не в змозі захистити найдорожче, найулюбленіше, що в нього є. Все це необхідно було вкласти в слова, але жалюгідні зусилля його виявилися марними.

Вона відвернулася, так і не дочекавшись. Дивлячись у її неприродно пряму спину, він жахнувся, бо зрозумів, що між ними проповзла тріщина, що розмова ця може ніколи не забутися, що треба рятувати Торію, а заразом і себе. Він зрозумів це, але, як і раніше, мовчав, вона ж бо права: він боягуз, не чоловік і тому не рівня їй…

У коридорі почулися кроки — не звичайні, розмірені, а незвично лункі, квапливі. Егерт почув плутаний голос пана ректора й здивовано підвів голову. Торія повільно обернулася, у двері постукали — спочатку часто, злякано, а потім різко й вимогливо, навіть грубо. Солль був упевнений, що за весь час свого існування двері деканового кабінету не знали подібного поводження.

Торія холодно звела брови.

— У чому річ?

— Ім’ям закону! — сухо долинуло з-за дверей.

І відразу ж задеренчав схвильований голос ректора:

— Добродії, це якесь непорозуміння… Це храм науки, сюди не можна зі зброєю, добродії!

Двері затрусилися під новими ударами, і з кожним із них душа Егерта втікала чимдалі в п’яти, він зціпив зуби, шепочучи про себе молитву: небо, допоможи мені хоч зараз повестися гідно!

Торія презирливо посміхнулася. Відкинула гак, що замикав двері, і завмерла на порозі. Клянучи себе, Солль не втримався й відступив у темний куток. Невидимий зовні, він розгледів з-за спини Торії червоно-білі мундири, бліду лисину ректора, юрбу схвильованих студентів і вилицювате, спокійне обличчя офіцера з затиснутим у руці стилізованим батогом — знаком того, що в даний момент він виконує волю влади.

— Це кабінет мого батька, — сказала Торія так само холодно. — Нікому не дозволено вдиратися у ці двері, й ніхто не ввійде сюди без моєї згоди… Чого панам треба?

Офіцер підніс свій батіг.

— Отже, ви підтверджуєте, що ви — донька декана Луаяна?

— Я повторю це тисячу разів і тисячу разів відчуватиму гордість.

Офіцер кивнув, так, наче відповідь Торії приємно його вразила.

— Тоді ми запрошуємо пані слідувати за нами.

Егерт відчув, як по спині його збігають струмки холодного поту. Чому завжди найстрашніше, найнеймовірніше, епізод радше з нічного кошмару, ніж з реального життя, чому з ним це завжди трапляється насправді?!

Торія тим часом скинула голову ще вище, хоч це, здавалося, було вже неможливо.

— Запрошуєте? З якого дива і що трапиться, якщо я відмовлюся?

Офіцер знову кивнув і знову задоволено, нібито тільки й чекав подібного запитання.

— Ми діємо за наказом пана судді, — на підтвердження своїх слів він потряс своїм стилізованим батогом, — і вповноважені примусити пані, якщо вона відмовиться послідувати за нами добровільно.

І тоді Егерту нестерпно захотілося, аби Торія озирнулася до нього.

Ну що, здавалося б, простіше — оглянутися в пошуках допомоги, підтримки, захисту… Але він від самого початку знав, що вона не обернеться, бо захисту від Солля чекати не варто, а зустрівшись поглядом з його стражденними, винуватими, змученими очами, не відчуєш ані підтримки, ні надії. Він знав це й однаково беззвучно благав її озирнутися, і вона вже зібралася було зробити це, але завмерла на півдорозі.