Марина Дяченко - Шрам

Ларт Леґіар був великим магом. Орлан був великим магом, а він, Луаян, лише вчений, він слабшав, небо, який же він слабкий…

Він збився зі шляху, заблукавши на знайомих вулицях, і двічі повертався в те саме місце. На бляшаній бороді — вивісці цирульні — погойдувався повішений мародер. Надсадно скрипів флюгер, що вивернувся із гнізда.

Ларт тоді кликав його із собою… Тоді, хлопчаком, мабуть, варто було зробити крок назустріч долі, а тепер він сивий, він старий, безнадійно старий…

Заскрипіла, повертаючись, стулка воріт. Там, за ними, хтось ворухнувся, Луаян зупинився, придивився, підійшов.

У холодній калюжі вмирав чоловік, колись молодий і сильний, а тепер страшний, як напіврозкладений мрець. Звиваючись, він намагався напитися талої води, сьорбав, кашляв, косував на Луаяна і пробував знову, і запечені губи ловили кожну каламутну краплю, що діставалася так важко.

Сам не знаючи навіщо, Луаян схилився над ним і відсахнувся, вперше відсахнувся за весь свій сьогоднішній шлях.

Мор явився до нього, відкрився його очам, набув обличчя і форми. Вмираюча людина була обкутана, обплутана, обласкана огидними чорними пальцями, вони ніжили її, потирали й погладжували, і рухи їх підкорялися тому складному порядку, якому підкоряються численні ноги павука, що приборкує муху.

Луаян позадкував, відходячи геть. Двір і вулиця, кожен будинок сповнені були Мором, його чорними конвульсійними згустками й відростками. З кожної щілини дивилися білясті очі, наповнені вщент тягучою, загноєною, застиглою ненавистю — байдужою і водночас жадібною, ненаситною. Чорні пальці пестили мерців, обмацували перекошені обличчя, залазили в напіввідкриті роти, безсоромно вивчали розпластані тіла чоловіків і жінок, забиралися під одяг, погладжували неживу вже плоть. Луаяну здавалося, що повітря навколо згущається, наливаючись всепереможним бажанням смерті й прагненням убивати…

Похитуючись, наче п’яний, він дістався до міських воріт. Мерці лежали тут купою, і над ними колихалися, як трава, чорні пальці Мору.

Ворота, важкі міські ворота виявилися виламаними, знесеними з петель, за ними виднілися дорога й поле, рівні, сумовиті, й то тут, то там ворушилися під вітром безформні купи дрантя.

Луаян повернувся обличчям до міста.

Світле небо… Орлан, учителю мій, допоможи мені. Ларт Леґіар, одного разу тобі вдалося, я зберіг твій медальйон, допоможи мені… Мандрівець, де б ти не був, хто б ти не був, але якщо можеш — допоможи мені, ви ж бачите самі… який я слабкий.

Він заплющив очі. Потім скинув голову, здійняв руки й подивився на місто — пристанище Чорного Мору.

…Чому так спекотно? Але ж уже полудень, сонце в зеніті, й камені здаються білими, як цукор… А з колодязя тягне прохолодою, і там, у вологій похмурій глибині, живе ще один хлопчик — той, який віддзеркалюється в круглому люстерці води. Ех, як заламує зуби від першого ковтка, а цебро вже плюхається об воду всім своїм бляшаним тілом, і звук цей підсилює спрагу…

ДАНОЮ МЕНІ ВЛАДОЮ ВЕЛЮ Й ЗАКЛИНАЮ, ВИРИВАЮ З ЖИВИХ, ВИРИВАЮ З МЕРТВИХ, З РОЗЗЯВЛЕНИХ РОТІВ, З ПУСТИХ ОЧНИЦЬ, З НІЗДРІВ, З ВЕН, З М’ЯСА й ТКАНИН, З КОСТЕЙ, З ВОЛОССЯ… ВИРИВАЮ, ЯК ВИРИВАЮТЬ КОРЕНЕВИЩЕ, СКОБУ, СТРІЛУ, ЩО ВП’ЯЛАСЯ У ПЛОТЬ, ВЛАДОЮ, ДАНОЮ МЕНІ, НАКАЗУЮ

…Цебро тоне, пірнаючи все глибше, наповнює водою своє трішки проржавіле нутро, і ось уже можна тягти, але корба така важка… Ніколи ще вона не була такою, віднімаються руки, самі собою зціплюються зуби, а цебро ледь-ледь відірвалося від води, і лунко падають краплі, зірвавшись з нього…

НАКАЗУЮ Й ЗАКЛИНАЮ, ВИГАНЯЮ З ВУЛИЦЬ, ВИГАНЯЮ З ВОДИ, ВИГАНЯЮ З ВІТРУ, З ВОГНИЩ, З ДІР, ІЗ ЩІЛИН… ДОСИТЬ. ВЛАДОЮ, ДАНОЮ МЕНІ, НАКЛАДАЮ ТОБІ МЕЖУ.

…І ось цебро все вище, та чи вистачить сил, а сонце смалить, і так хочеться напитися… Важко гойдається цебро, а звук спадаючих крапель тоншає, тоншає…

Білясті очі, лисніючі пальці, що пестять мерців. Темний, рухливий клубок, згусток. Розритий пагорб.

…Пити, я хочу пити, небо, не дозволь моїм рукам випустити корбу, не дозволь цебру обірватися, я так втомився…

ЗАГАНЯЮ ТЕБЕ, ЗВІДКИ ПРИЙШОВ. ЗАГАНЯЮ ВГЛИБ, У РОЗРИТІ НАДРА, КУДИ НЕ ДІСТАНЕ НІ ЗАСТУП, НІ ЧУЖА ВОЛЯ. ЗАГАНЯЮ, ЗАКЛИНАЮ, ЗАМИКАЮ. НЕМАЄ ТОБІ МІСЦЯ НА ПОВЕРХНІ ЗЕМЛІ, НЕМАЄ ТВОЄЇ ВЛАДИ НАД ЖИВИМИ. ЗАКРИВАЮ СОБОЮ Й ЗАЛИШАЮСЯ СТРАЖЕМ. НА ВІКИ ВІЧНІ.

…Яке розпечене каміння, яка буйна трава, й у вухах дзвенить від співу цикад… А вода, виявляється, солодка. Солодка й густа, наче мед, і тече по підборіддю, по грудях, по ногах, збігає на потріскану землю… І сонце в зеніті… Сонце.