Генрi Лайон Олдi - Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею

Одна з найбільш вдалих сцен. Коли Франсуа у виконанні істерика Артема Тарасюка дістав усіх, і банда зібралася його різати. Рудобородий статист першим вихоплює ніж. Красиво — чорний плащ крилом злітає вгору, і з цього крила (руки не видно!) прямо у промені прожектора зблискує лезо. Рудобородий поволі йде на Артемка, крутить в пальцях ніж — на вигляд, страшний тесак, а може, і не тільки на вигляд, я їхнього режисера знаю, він же фанат, він пропустить… Тарасюк задкує до рампи. Зараз ватажок банди повинен схопити заздалегідь поставлену біля задника бочку і з ревом жбурнути її в братву. Тільки ватажок чомусь запізнюється. Артемка біля самої рампи, далі відступати нікуди. Ще крок, жест, мить — і ніж рудобородого увійде йому в груди. Ну ж!.. Суміш жаху і захоплення. Злітає похмуре крещендо «Чакони» Ганса Найзідлера, з «підписаною» ззаду грозою — рука машинально виводить гучність на максимум. Я там, в залі, зі всіма, я дивлюся, як вперше, я чекаю катарсису…

Краєм ока помічаю: почервонівши від натуги, ватажок на ар'єрсцені неймовірним зусиллям зриває над головою бочку. Юрко Литвин, колишній морський піхотинець, схожий зараз на Верещагіна з «Білого сонця пустелі». Ваше благародіє, гаспажа Удача… Навіщо пуп рвати, вона ж порожня?! Ревіння ватажка заглушає музику до бісової мами, лютні не чутно, «Чакона» здохла, сама гроза огризається хрипким громом. «Кореші», включно із рудобородим, розбігаються, як таргани від пантофлі. Перед рампою з гуркотом розлітається на тріски бочка, з неї — бісова сила піску… частина висипається в залу, на ноги першому ряду…

Овації. Зал аплодує. Я — теж, навіть не помітивши, коли встиг зняти звук і натиснути «паузу». Здорово! Але не полишає дивне відчуття, отруюючи катарсис. Так, театр. Так, п'єса. І, проте, важко позбутися думки: якби рудобородий все-таки зарізав Тарасюка — катарсис був би повним! А він міг, я нутром чую — міг би… Що за нісенітниці в голову лізуть?!

Після прем'єри з'ясувалося: вранці надміру завзятий пожежник насипав в бочку-реквізит купу свого протипожежного піску! Юрко Литвин, хапаючись то за спину, то за живіт, і лаючись, як цілий взвод морської піхоти, збирався натовкти пожежнику пику, але старанного не знайшов.

А відчуття неповноцінності катарсису я запам'ятав, напевно, на все життя.

— …поклади ножик, — спокійно сказала Наташка. — Поріжешся.

Слухаю, мем.

І цей проклятий сусід з його машиною, змінив нарешті хвилю. Настройки радіо з півхвилини бурчали, обнюхуючи шкалу, поки з моря звуків не виплив Михайло Щербаков:

Благовіщенський собор — розумію.

Благовіщенський базар — не розумію. Ніколи не зрозумію. Тензки, ясна річ. І схожі: яскраві, наляписті. Наш собор, кажуть, на поганому місці збудовано. То з нього хрести валяться, то блискавка по куполу торохне. Ось і базар: штовханина, гамір, і ніяких тобі благих звісток, окрім нав’язлого в зубах: «Підходь-налітай!» Не люблю я їх.

Від поживи для духу до їдла для черева — п'ять хвилин навпростець.

— Скільки коштує кінза?

— Сорок копійок пучок.

— Давай. І петрушки…

Якби не пральний порошок, в житті б сюди не пішов. Хіба мало тихих базарів? — Сумський, наприклад. І до дому ближче. І пиво там у кнайпі холодне. Темне «Монастирське» навпіл зі світлим в один келих. Вобла… Немов відгомін захопленого мату: «У!.. бла!..» І кишеню увесь час притримувати не треба. Зате тут порошок дешевший, м-мати його… Ще на старті сімейного буття підписав для дружини жартівливу грамоту. Зобов'язуюся, мовляв, те та се, міняти шкарпетки, крутити м'ясорубку, походи на базар — раз на тиждень. Наслідок наявності грубої фізичної сили і відсутності тачки. Оно на що жарт обернувся…

— В-ва, дарагой, який гранат! Ц-ц-ц! Щастя, не гранат!

— А поступитися?

— Слюшай, мущин, куди поступитися?! Навіщо поступитися! Вах! Образити хочеш?!

Ага, образиш його, вахаббіта. Гаразд, беру два добрячих щастя. Один лопнув, в тріщину криваво-соковитий м'якуш пре. Проштовхуюсь повз розсипи зелені, повз штабелі яєць. Повз жовтих курей, що безсоромно розсунули жирні стегна. Стегенця, тобто. Фламандський натюрморт пензля Ламме Гудзака. Ні, братики-сестрички, мені до виходу. Рюкзак на ходу зав'язав, застебнув, за спину кинув. Ненавиджу тяжкеважке в руках носити. А на спині — люба річріч.