Генрi Лайон Олдi - Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею

Валерій. Станцюй, кучерявий! Станцюй мені! Тоді відпущу! Всі танцюйте! Всі!!!

Мелодія плавно перетворюється на танцювальну. Тонкі, різкі промені «пістолетів», затінених кольоровими фільтрами, метаються натовпом. У їхньому мигтінні люди починають рухатися: тупцяють, ворушать руками. У такт музиці — нервово, люто — кричить немовля на руках танцюючої Катьки. Натовп статистів танцює: з нудною несамовитістю. Калейдоскоп відблисків, помахів, жестів. Язиками полум'я б'ються яскраво-червоні сорочки, створюючи ілюзію пекельного багаття. Стихія танцю поступово захоплює всю сцену, окрім оазису нерухомості навколо Валерія. Він нагадує цвях в кип'ятку.

Дехто з танцюристів падає, продовжуючи сіпатися на підлозі.

1-й циган, розтерзаний, шкутильгаючи, не припиняє танця, як заведений, виривається із загальної маси. Падає на коліна. Здригаючись від нав'язаного ритму, повзе до Валерія.

У музиці з’являються жорсткі, металеві дисонанси.

1-й циган. П-пусти… пусти-и-и!..

Валерій сміється і починає бити цигана ногами.

Один за одним гаснуть «пістолети». Залишається один: густо-червоний.

— Що? Що трапилося?

— Так циганва, м-мать їх… Хлопця одного на бабки підставити хотіли. Набігли, с-сарана: дай, погадаю! Позолоти ручку! А хлопець, блін, крутий…

— Так їм і треба! Хто б всю їхню породу…

— Та ви, товаришу сержанте, спiзнились! Все, гаплик…

Я обернувся вже біля самого входу до метро. Рюкзак, підхоплений поспішно, немилосердно тягнув ліве плече. На мосту розходилися люди, Бурсацький узвіз виглядав тихим і ледачим, немов удав, який обжерся кроликами. На сходах Академії культури товстоногі студентки голосно обговорювали якусь «лярву-Свєтку». Ніхто не гнався за мною. Ніхто мене не переслідував. А мені як і раніше хотілося бігти.

На станції панувала прохолода.

Потяг прийшов відразу.

Вийшовши на Пушкінській, я узяв пиво у віконці кафе «Тайфун» і сів за крайній столик. Спокійно, Валеро. Спокійно. Найдивовижніше, що подібні умовляння були потрібні, як мертвому припарки. Як це не дивно, я був цілком спокійний. Тоді, скандаливши в їдальні з Наташкою, я взагалі не відзначив дивного надлому свідомості. Пройшло повз мене, не зачепивши; випало з пам'яті, ледве встигнувши туди упірнути. А зараз я пам'ятав все.

Сцену.

Прожектори.

Ретельно поставлений танець. Скільки ж на нього репетицій угробили?..

І себе пам'ятав. Не на сцені. Ні. У залі. П'ятий ряд, третє місце праворуч від проходу. Прем'єра, напевно — повний аншлаг, яблуку нема де впасти. Плечі сусідів, могутня, коротко стрижена потилиця попереду. Тітка-капельдинер притулилася збоку, на табуреті, під «аварійним виходом» — дивиться, затамувавши подих. І я дивлюся. І всі дивляться. А на сцені…

Ні, не я.

НЕ-Я, Той-Хто-На-сцені.

Пиво набубнявіло над краєм келиху. Хвацький картуз піни: набакир. Мамо моя рідна, твій син збожеволів! Двадцять хвилин тому я трохи не забив до смерті випадкового цигана… Я. Тихий, ба навіть боязкий. Муху не скривджу. Навіть донос жодного разу не написав. Навіть анонімки. Бився тільки в школі: двічі. Обидва рази невдало. Нудна, по п'яні сентиментальна людина, схильна до рефлексії та кухонних протестів, я бив людину ногами. На вулиці. На очах у натовпу… Роблю машинальний ковток: пиво гірчить, але загалом прийнятно. Не вірю, як говорив крутий братан Станіславській. Не вірю. Вся катавасія, що трапилася біля базару, згадувалася яскраво, гостро і штучно — як пам'ять про спектакль. Де все навмисно. Де Гамлети встають, Офелії розпускають плітки в убиральні, а Ромео, знявши повішену в першому акті рушницю, якщо і стріляє, то сигаретку у графа Паріса. Що згадувалося серйозно — я-глядач в темному залі. Зачаровано дивлюся на сцену, боячись перевести подих. Зараз там трапиться таке!.. таке!.. і спалахне катарсис, потрясіння, захоплення, руки обпалить оплесками, аплодисментами, овацією!..

У душі пивною піною, замість страху або збудження, осідало розчарування.

Катарсис не відбувся.

— У вас прикурити не знайдеться?

— Знайдеться.

Замість сірників рука відшукала теплу-теплу, майже гарячу кульку. Різьблену. Вийнявши спадок , я підніс його до очей. Так… Цю штуку я з собою на базар не брав. Вона лежала вдома, у вазі. Цю штуку. Не брав. Я. Чорт забирай, я хотів, я щиро прагнув злякатися, і не міг! Не виходило. Глядач не може лякатися. Глядач завжди в безпеці. Куля в кулі, і в кулі, і в кульці… Гублячись у якнайтоншому, ювелірно точному різьбленні, за глибиною кістяних граней тьмяно блищала зірочка. Або око. Або ще щось — не розібрати. Густо-червона, схожа на краплю томатного соку. Здається, раніше вона була багряною. Або бузковою.