Генрi Лайон Олдi - Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею

Мені теж завуч додому дзвонила.

— Йому через рік вступати! А він сам не знає, чого хоче!

— Я теж не знав…

Оце дарма. З дружиною, що захотіла виговоритись, треба мовчати. Як партизан. Як Аладдін у казці. «І зустріне тебе в підземеллі жінка, лицем подібна до матері твоєї, кличучи „Сину! Сину мій!“ — але стережися, бо, вимовивши хоч слово, пропадеш і навіки залишишся там…»

Тепер це надовго. Коли прийде Дениско, йому вже нічого не залишиться. Крім курки із захололими макаронами. Решту отримаю я.

— Воно і видно! Подивися на себе! Ти хочеш сину такої ж долі?

Наташка розчервонілася, очі горять праведним гнівом. Ми дуже любимо один одного. Це правда. Ми обидва дуже любимо Дениска. Це теж правда.

Ми — всі троє — дуже часто чіпляємося гострими кутами. Від любові.

І це куди беззаперечніша правда, ніж дві попередні.

Сідаю на диван. Я знаю, що відбуватиметься у найближчі двадцять хвилин. Архітектоніка п'єси, зіграної вже тисячу разів. Експозиція і зав’язка благополучно відбулися. Тепер — розвиток дії, кульмінація і розв'язка. Постановочний план затверджений худрадою нині, і повсякчас, і на віки віків, амінь. Головне — вчасно подавати репліки, терпляче чекаючи завіси. Не пускаючи драму досередини. Формально будучи учасником, залишатися глядачем.

Китайська забавка «Куля-в-кулі». Куля в кульці, і в кульці, і ще в кулі…

Спадок .

Наташка заводиться відразу:

— З тобою коли-небудь можна поговорити серйозно?!

Їдальня в квартирі Смолякових.

На задньому плані велике, чотирьохстулкове вікно. Дві стулки посередині відкриті. За ними, на заднику, зображено пейзаж, який видно тільки з третього поверху: гілки квітучої акації і частина вулиці, напівприхована листям. Видно пластикову вивіску «Друге життя: дешевий одяг з Європи».

Валерій сидить в лівому кутку сцени, на дивані. Звідкись, імовірно, з чужої машини, долинає «Ай-яй-яй, убілі нєгра, убілі…»

Наталя ( нервово крокує просценіумом, між столом і сервантом ). Якщо ти приносиш гроші в дім…

Валерій. Наташ, не треба.

Наталя…це не означає, що все інше тебе не стосується! Хлопець скоро дружину в дім приведе! На кшталт цієї Насті! Або знайде іншу шльондру!

Валерій ( потягнувшись, машинально бере столовий ніж. Починає крутити в руках ). Чому обов'язково шльондру? І потім: рано йому ще. Хороший хлопець, даремно ти… Ну, трохи бовдур. А хто в його віці вже визначився з професією?

Зовні, в невидимій машині, збільшують гучність. Мабуть, власник марудиться з ремонтом. Настирливе «Ай-яй-яй, убілі нєгра, сукі, замочілі…» лізе у вуха, змушуючи людей, що сваряться, говорити ще голосніше, перекрикуючи музику.

Горішнє світло стає тьмяним, ніби в люстрі згасли дві лампочки з п'яти.

Постаті більше схожі на тіні.

Наталя. Я! Я визначилася! Я завжди знала, що хочу на філфак!

Валерій ( заводячись ). А сенс? Ну, закінчила. Ну, сидиш редактором за гріш. Велика перемога!

Наталя. Я пишу! Я творчий працівник!

Валерій. Оттакої! Пише вона… Ах, Наталочко, ось нариси Остапа Ібрагімовича «Як я кинув пити і став депутатом!» Зробіть з них пристойний мемуарчик до восьмого січня! Творчий працівник!

Наталя ( різко зупиняючись ). Яка ж ти все-таки сволота! Ні, яка ж…

Світла майже немає.

Блищить ніж, крутячись у пальцях Валерія.

Дуже голосно: «Ай-яй-яй, убілі нєгра…»

Коли Наташка нарешті вщула, я усвідомив, що кручу в пальцях ніж. Столовий. З поплавленою пластмасовою ручкою. Зовсім непогано кручу. Як на свою криворукість, звісно. Лезо підморгнуло сонячним (точніше, електролампочним) зайчиком, нагадавши давній епізод, коли в ТЮГу ставили Едліса, «Спрагу над струмком». Про Франсуа Війона. Я тоді шабашив на півставки: фонограму на замовлення монтував, а потім сидів на музиці. Це зараз компакт-диск ткнув, і гуляй собі, а тоді стрічку «Свема» ножичками, та ракорди кольорові вклей, та стеж, щоб старенький «Юпітер» не зажував у найвідповідальнішу…

Прем'єра. Нудьгую в будці за пультом. Сцена — як на долоні, зал теж. Б'ю байдики: всього й роботи, що знімай з паузи, міняй гучність, мікшуй і знову вчасно на паузу став. Головне — не промахнутися. Мені їхній головний так і сказав перед початком: «Промахнешся — уб'ю.» І про надзадачу нести почав. А я його на хрін послав. Уб'є він мене, Немирович драний, якщо я їхню бодягу напам'ять знаю! Плюс партитурка поруч, з ключовими репліками. Загалом, голий робот. І треба ж: у зубах давно нав’язло, на генералках вовком від нудьги вив — а захопився, як мала в першому ліжку.