Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Як?! — запротестувала Ола.

— А так, — хлопчик скривився, — вона легенька. Таку золоту я й не підняв би, — він тицьнув чашу в руки Олі. — Фальшивка…

Дівчинка притисла чашу до себе.

— Ти… ти впевнений?

— Ага… Можна, звісно, й до ювелірів поткнутися, але праву руку даю — вони підтвердять.

У Оли на очі навернулися сльози.

— Це нечесно!

— Стривай, не рюмсай, давай подивимося, що тут іще… — Інтар нахилився над скарбом. Здебільшого це були потемнілі від часу гроші. Хлопчик розгледів їх уважніше й поморщився.

— Мідь і дрібні срібняки. Тут навіть золотих нема! — А… А ось це?! — Ола схопила намисто з червоних каменів. — Це рубіни?.

Інтар покрутив між пальців один «рубін» і злегка вдарив ним об камінь. «Рубін» із дзенькотом розколовся.

— Скло… — зітхнув хлопчик. — Усе це — просто мотлох, Оло. Його якнайбільше за пару сотень золотих збути можна…

Дівчинка опустила руки й відвернулася. Інтар очікував, що вона розплачеться, але Ола не квапилася ревіти, а хлопчик так і стояв, розгублений, над купою «скарбів».

Нарешті вона повернулася. Очі були сухі.

— Ти казав — тобі півсотні треба. Продай це — й бери гроші, — промовила уривчасто й знову замовкла, стисла губи.

Інтар ошелешено закліпав. Ось тобі й маєш! Адже зовсім мала! І дівчисько! А поводиться так, що й не кожен чоловік зважився б…

До цієї миті хлопчик просто жалів Олу, але зараз перейнявся до неї більшою повагою. Однак про те, щоб і справді взяти, роздобути отак гроші й поїхати, навіть не подумав. Покинути дівчисько саме? Ні, так вчинити Інтар не міг.

У Столиці чекав наставник Сорот. Там діялося щось лихе, і, може, воно вже трапилося, тож повернеться Інтар за місяць чи за рік — буде вже не так важливо.

Але там чекав наставник Сорот, який навчив Інтара ніколи, нізащо не кидати своїх. А ще — дрібних і слабких не кривдити, й навіть навпаки. Ола була молодша, вона була слабка. І вона встигла стати своєю, хоч Інтар зовсім не розумів, як і коли це сталося. Але він не міг покинути її, так само, як не зміг залишити Теллі вмирати. І край.

— Нікуди я не поїду. Ми витягнемо твого батька, — промовив він, і тут на нього ніби осяяння зійшло: — Ми повернемо йому коштовності, які він купував!

Ола здивовано витріщилась на хлопчика:

— Ти що мелеш? Вони ж у… у неї тепер!

— А ми їх украдемо! — випалив Інтар. І виправив себе: — Я вкраду!

— А ти вмієш? — розгубилася дівчинка.

— Вм… — він затнувся. — У мене вийде!

— Але вони ж там, у будинку…

— Нічого! — Інтар ляснув Олу по плечі. — Зараз поміркуємо. Ходімо назад, нам у живе місто час. А дорогою побалакаємо.

Але першу частину шляху пройшли мовчки. Інтар не мовив і слова, ні поки поверталися до будинку, ні коли забрали речі й вибиралися з Міста Примар.

Обличчя в нього було таке серйозне й зосереджене, що Ола боялася порушити мовчанку.

А хлопчик роздумував над тим, як же до майбутньої справи братися. Навряд чи мати Оли викинула коштовності — швидше за все, вона або її співмешканець їх забрали та сховали. Ну, дізнатися, де сховали — справа немудра. От тільки для цього треба потрапити в дім, і не на один день… Виходить, найпростіше спробувати найнятися туди в служіння — на кухню, на стайню, в сад — куди завгодно, хоч і нужники чистити! — і просити про це потрібно в тієї жінки. Невже мати Оли дозволить своїй дочці вмирати з голоду? Інтар обернувся до дівчинки:

— А в цього… як там його… Аффара Мен-Риджа будинок великий?

— Я там не бувала, — промовила Ола, — хоч і знаю, де він живе: батько згадував вулицю… Він ще якось говорив про сад, мовляв, у саду бачив… — вона скривилася, — її. Ну й, здається мені, коней Мен-Ридж своїх тримає.

— Виходить, садівник і конюх у нього є. І мабуть, кухар? Або куховарка?

— Ну так, думаю… А навіщо нам це?

— А на те, що нам доведеться проситися до них у найми, щоб я міг довідатися, де коштовності. А там уже все буде просто.

— Злодійство… — невпевнено промовила дівчинка, дожовуючи хліб. — Це ж погано.

— Так хіба ми по-справжньому крадемо чуже? Ми ж тільки повернемо твоєму батькові те, що належить йому! — заперечив хлопчик. На це Олі відповісти не було чого. Інтар переконав її.

— Але стривай… — спохопилася раптом дівчинка. — Украсти, може, й вийде. А якщо вони з Мен-Риджем потім заявлять, що це їхні коштовності й що їх украли?

Інтар визнав слушність цього зауваження, замислився, але ненадовго:

— Украсти треба так, щоб нас не запідозрили. Принаймні доти, поки ми викупимо твого батька й заберемося подалі. А там — нехай ловлять вітру в полі! Можна й зовсім відплисти із Кхаабра, хоч і в Столицю, або ще куди — не знайдуть!