Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Та мітляр він! Був, поки його кінь не збив, — на ходу вигадував Інтар. — От просто кілька днів тому. Мамка моя сама залишилася з трьома малюками, а мене в люди відправила, служити…

Викладаючи це, Інтар щиро сподівався, що в Кхаабрі нема гільдії мітлярів… А навіть якщо і є — навряд чи пан Мен-Ридж вирішить раптом запитати ім'я батька «сирітки» й перевірити правдивість його розповіді.

— То ти шукаєш службу? — запитав чоловік.

«Пронесло…»

— Так, високоповажний пане, шукаю, — догідливо посміхнувся хлопчисько, — хоч яку…

— А собака твій?

— Ваша правда, мій це пес. Він будинок стерегти може!

— Замалий для сторожа…

— Зате голосний і зуби має гострі! А хватка яка: вчепиться — не відпустить!

— Он як… — Аффар із сумнівом похитав головою.

— Ненько, не кидай нас… — Ола простягла до жінки руки. — Батько помре незабаром, він хворіє дуже, як же я сама…

Алана поморщилася:

— Твій батько сам винен у всьому, що з ним трапилось. Але я тебе не покину… Аффаре… — вона доторкнулася до чоловікової руки. Той відійшов із нею кроків на двадцять, і вони взялися про щось неголосно радитись. Інтар напружив слух, але розчув тільки уривки фраз: «…не досить їм було моїх грошей… кидатися…» «Але вона дочка мені…»

Зважаючи на все, Алана в чомусь гаряче переконувала пана Мен-Риджа, й той врешті-решт здався.

Він сам відчинив ворота й впустив дітей.

— Я розпустив недавно старих слуг і набираю нових, — сказав їм, — тож ви можете придатися.

Інтар кивнув, міцно стискаючи руку Оли. Хлопчисько зрозумів поведінку пана Мен-Риджа — кому потрібно, щоб слуги пліткували про те, звідки та як хазяїн привів жінку у свій дім. А нові слуги відразу вважатимуть Алану своєю пані.

І ще — Інтар чув про звичаї знатних кхаабрців часом брати в будинок жінку, навіть і таку, що має вже чоловіка, чи вільну, але не зв'язувати з нею долю за законом. Але раз уже пан Мен-Ридж заради Алани слуг розігнав, набрав нових (а справа це навряд чи проста!), значить, швидше за все й справді дружиною її вважає. Якщо вже перед Небом дружиною не назвав.

— Сьогодні прийдуть воротар і куховарка, — сказав пан Аффар. — Конюха я змінив із місяць тому, й ти, хлопчику, допомагатимеш йому на стайні, пес залишиться при тобі: нехай стереже моїх коней, раз уже вміє, — він посміхнувся. — Коні коштують чимало. А ти, Оло, служитимеш пані Алані. Але не здумай надалі звати її матір'ю. Ви — далекі родичі. Зрозуміла?

— Так, пане, — слухняно кивнули діти. Мен-Риджу їхня покірливість припала до смаку.

— Добре. Молодці. Миру! — покликав він, і з-за пишно розквітлого чагарнику виступив рудий ельф. — Проведи їх і покажи, де житимуть.

Ельф кивнув:

— Так, пане. Ходімо.

Діти рушили за ним. Інтар вирішив, що варто відразу ж зазнайомитися з цим Миру.

— А ти тут садівником, так?

— Так, — кивнув ельф, нагинаючись і гладячи Жучка, що вертівся навколо його ніг. — Я живу в цьому будинку з народження.

— Ого! А твої батьки теж тут жили, виходить?

— Моя мама, — охоче відповів Миру, — належала дружині пана. Він удівець… Овдовів п'ять років тому. Покійна пані хотіла, щоб у її улюбленої ельфійки була дитина, яка служила б їхнім із паном дітям, і знайшла ельфа з гарного дому, щоб маму з ним звести… Кажуть, більше одного разу й не знадобилося для зачаття, — повідомив він навіть із якоюсь гордістю. — Взагалі ж вона сподівалася отримати дівчинку. Але народився я. І ріс при домі.

— І тебе вивчили на садівника? — поцікавився Інтар.

— Так, у мене з дитинства була схильність до цього, старий садівник мене й вивчив. А потім він пішов на спочинок, через похилий вік. Ну, а я залишився.

— А твоя мама де? — запитала Ола.

Миру зітхнув:

— Вона померла. Загинули всі під час аварії на кораблі — пані, її син, моя мама… Пані їздила родичів побачити, добиралася морем…

— Ой, пробач, — зніяковіла дівчинка, — я ж не знала.

Ельф тільки кивнув.

Він провів їх у дальню частину двору. Там, за будинком, і справді були стайня та прибудова для конюха, з яким Інтар і мав був ділити крихітну спаленьку. Олі відвели кімнату в будинку поруч зі спальнею Алани.

— Їжа вам належить точно, про одяг не знаю. Їсти будете на кухні, з іншими, після панів, — пояснив дітям Миру, — а купальня для слуг он там. Щодо платні — до пана.

— Добре, з цим ми розберемося, дякую, — посміхнувся Інтар.

Миру кивнув йому і повів Олу в дім. Про її споріднення з пані Аланою та про інші сімейні справи ельф навіть не заїкнувся, начебто нічого й не знав. Гарний ельф мусить тримати язика за зубами.