Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

А назустріч Інтару вийшов міцний чорнявий хлопець, років двадцяти з чимось.

— О, невже обіцяний помічник?

— Так, на стайню, — кивнув Інтар.

— Під моїм керівництвом працюватимеш, — посміхнувся хлопець. — Мене звуть Кашимом. А тебе як? Ходімо, почастую дечим для початку й побалакаємо трохи, поки ще зарано коней годувати.

Інтар вдячно кивнув і пішов за конюхом.

Нові слуги й справді з'явилася до вечора. Воротар, він же й сторож, був похмурий з вигляду сивий огрядний чоловік, звали його Фирухом. Куховарка, Бетайа, виявилася, як і годиться куховарці, жінкою важкої, але спокійної вдачі, а вечерю приготувала навіть для слуг таку, що Інтар ледь язика не проковтнув. А Жучок нанюхав їжу, став на задні лапки перед жінкою та заскиглив, благально дивлячись на неї. Бетайа засміялася, і цуцик отримав повну миску каші на бульйоні та велику кістку.

Ще в дім найняли двох служниць, які тільки приходили, а не жили тут. Ті з'явилися перед заходом сонця, щоб поговорити з пані. Їх Інтар бачив мигцем, імен не запам'ятав, але затямив: треба довідатися, коли вони йтимуть додому щовечора…

За вечерею він не зміг поговорити з Олою. Тільки коли вставали з-за столу, дівчинка встигла прошепотіти: «В купальні, опівночі». Хлопець ледь помітно кивнув.

Цього вечора довелося почистити коней, напоїти й засипати їм корму. У пана Мен-Риджа було двоє запряжних коней та двоє для виїздів верхи. Втім, одна з них виявилася кобилою, про що й повідомив Інтарові Кашим. Інші були жеребцями. Конюх же пояснив хлопчикові, що існує й інша різниця між кіньми.

— Ти сам подивися, чим Шуліка та Лунь відрізняються від Птахи й Клинка.

Інтар постарався гарненько подумати перед відповіддю. Річ була не тільки в тім, що хлопчиськові хотілося мати добру репутацію — йому ще й самому виявилося цікаво!

— Начебто в Шуліки й Луня ноги рівніші, шиї тонші й вони самі такі… ну, легші трохи, чи що…

— Твоя правда. Ці — для їзди верхи. Чудові скакуни, скажу я тобі, — Кашим лагідно поляскав Луня по шиї. — Таких іще пошукати… А Птаху й Клинка запрягають у візок. Тому запряжними й звуть.

Кашим того ж вечора показав хлопчикові, як працювати щіткою. Інтар з деяким побоюванням підходив до коней, але вони стояли спокійно, тільки час від часу повертали голови, косуючи на незнайомця. Жучка, котрий бігав біля денників, коні наче й не помічали, тільки Птаха невдоволено пирхнула, коли цуцик опинився занадто близько. Втім, Жучок сам намагався триматися подалі від цих величезних тварин.

Жеребець Лунь, до чийого прізвиська дуже підходила масть — ясно-сіра, майже біла шерсть, — обнюхав Інтарове волосся.

— Ти ба, який, — захоплено промовив хлопчик, — молочний…

— Вони народжуються темнішими: гнідими, вороними… Світлішають потім, — пояснив Кашим. — Його, видно, вже хазяїн Лунем назвав.

Темно-гнідий Шуліка невдоволено тупнув, коли Інтар спробував підійти до нього, щоб розібрати хвоста руками, почистити від бруду. Хлопчик злякано сахнувся, однак Кашим вчасно виявився поруч — зайшов у денник, упевнено погладив коня, простяг йому морквину, й Шуліка заспокоївся, дозволив конюхові почистити себе.

— Я ж тобі звелів чистити поки що тільки Луня та Птаху, — дорікнув Кашим хлопчикові.

— Так, але я думав — інших теж…

— Клинка можеш. А от до Шуліки без мого слова не потикайся. Він у нас із норовом, — пояснив Кашим, — визнає тільки хазяїна, та ще його ельфа знає. До старого конюха звик, а тут зміни… Хазяїн мене місяць тому найняв, так Шуліка мене днів п'ятнадцять не підпускав до себе. Довелося ще старому конюхові тут попрацювати. І чому його пан розрахував — не розумію… Справу свою він чудово знав. Тільки хазяїн, здається мені, його незлюбив, навіть на кухню в дім заходити не велів. А мене нічого, пускає… і інших слуг он теж…

Інтар чудово знав, чому так. Щоб припинити цю розмову, запитав про інше:

— А мене Шуліка копитом не вдарить?

— Ні, якщо не підходитимеш. І ще — не здумай тут ганяти й голосно кричати — цього він теж дуже не любить. Але згодом він і до тебе звикне, не бійся. Такі коні звикають до кількох людей, а решту майже не підпускають. От до нього й підходить тільки пан Мен-Ридж та подеколи Миру з чим-небудь смачним. Пані на Луні їздить. А пан коней любить, а вже Шуліку — особливо. І норов його панові не перешкода. Втім, при пані Шуліка сумирний, лагідний.

— І шулік, виходить, приручають? — посміхнувся Інтар.

— Виходить, так, — підтвердив Кашим.