Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Потім Інтар із Кашимом перемінили коням у денниках солому: стару вигребли вилами, нову кинули на підлогу й розрівняли. Напоїли коней і засипали їм корму. Шуліка все невдоволено пирхав.

— Нова господиня всіх слуг перемінила, — зауважив конюх.

— У кожного свої примхи, — не став вдаватися до подробиць Інтар.

— Твоя правда, — посміхнувся покладливий Кашим.

Вони зачинили денники та вийшли зі стайні. Конюх потягнувся, позіхнув:

— Я — спати…

Інтар прикинув по зірках — північ наближалася.

— А я піду погрію води та обполоснуся, давно митися не доводилось, — сказав він.

Кашим кивнув.

— Гаразд.

— Добраніч, — посміхнувся Інтар і пішов до купальні. Жучок невдоволено побіг за ним: він зовсім не від того був, аби відпочити, адже цілий день у стайні пробігав за Інтаром, а тут хазяїнові знову припекло кудись іще брести. Але не може ж пристойний пес відпустити свою людину вночі блукати самотою незнайомою місцевістю!

У купальні Інтар запалив знайдений недогарок свічі, справді зігрів воду на вогнищі в малому казані, наповнив ночви наполовину й сів відмиватися. Захопився… Ввійшла Ола, ойкнула й відвернулася. Жучок із кутка здивовано косував на неї з одним піднятим вухом.

Інтар швидко схопив чисту ганчірку, скочив, обв'язався навколо стегон.

— Я вже… — почав витиратися, — пробач… Тобі води нагріти?

— Не треба. Мені дозволили в панській купальні помитися, — дівчинка пройшла, сіла на лаву.

— І як воно? — поцікавився Інтар.

Ола забарилася з відповіддю:

— Як лихий сон… Будинок тут розкішний… У неї в спальні ліжко величезне, шовкові напинала… Подушки з гусячим пухом. Вази золотом розмальовані. Суконь у неї… — дівчинка махнула рукою. — А прикрас…

— Прикрас? — стрепенувся Інтар.

— Так, але не тих, — Ола мотнула головою. — Ті я б одразу впізнала. Тільки жодної з них не бачила.

— А вона тобі їх показувала?

— Так ще й як, — рот у дівчинки скривився. — Всі скриньки повідчиняла, всі шухляди. «Подивися, люба, які смарагди… Глянь на ці алмази…» — в Оли затремтів голос. — Мені це схожим здалося на те, як, знаєш, буває, куплять що-небудь, принесуть додому, а там родичі дивуються, за що ж такі величезні гроші було віддано. Ну, й починають їм покупку розхвалювати: та ви сюди погляньте, та он туди, та воно ж таке-претаке, немазане-сухе… От і вона так, тільки про себе. Про те, на що нас із батьком проміняла. Начебто намагається мені показати, що воно того варте.

Ола криво посміхнулася. Недавня розмова з матір'ю, здавалося, намертво врізалась їй у пам’ять.

…Алана мовчала, поки не привела дочку до своєї спальні. Сіла на ліжко, яке так вразило уяву дівчинки, помовчала трохи й запитала:

— Тобі подобається цей дім?

— Він дуже гарний. І пишний, — відповіла дівчинка сухо.

— Так, звісно. Аффар дуже успішно веде справи.

Ола знизала плечима. Вона подивилася на картину у важкій, золотій з вигляду рамі.

— Виходить, пан Мен-Ридж дуже розумний.

— У нього чудова ділова хватка, — жінка нервово смикала вишите напинало. Кожне слово давалося їй важко, ніби навіть повітря стало сухим і задушливим.

Олі схотілося плюнути їй у обличчя. Кинутися з кулаками, роздряпати ці зблідлі, ніжні щоки. Закричати: «Батько через тебе рабом може стати, ти йому зовсім голову заморочила, а сама перед гадом Аффаром хвостом крутиш!» — але дівчинка тільки прикусила губу.

— А ти його дуже любиш, так… пані Алано? Пані Алано Мен-Ридж?

— Ми… поєднали долі в Храмі, — промовила жінка.

— При живому чоловікові?! — Ола не стрималася.

Алана спалахнула.

— Низар мені більше не чоловік.

Дівчинка стисла зуби. «За якими такими законами?! За якими паперами?! Ти просто повія!»

Але вона змусила себе посміхнутися.

— Добре… пані Алано… Пробач мене, я не хотіла грубіянити.

Жінка відповіла полегшеною посмішкою:

— Я тобі пробачаю. Аффар і справді дуже добра людина. Ось поглянь, — і дістала скриньку та взялася показувати дочці подарунки пана Мен-Риджа. Смарагдове намисто, сережки, алмазні персні, рубінову брошку, бірюзове намисто… Ола дивилася дуже уважно, але так і не помітила нічого з подарунків батька. А мати спорожнила скриньку до дна.

— Аффар подарував мені безліч суконь. Дивися, — мати розчинила двері шафи, — шовк, атлас… А глянь на ці пояси, напинала… Аффар дуже добрий і щедрий, — повторила вона. Незважаючи на вечірню прохолоду, їй було спекотно, задушливо в одній кімнаті з дочкою. — Він і тебе не скривдить.