Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Ясно… І де ж тут скарб може бути?

Дівчинка огледілася:

— Хлопці казали — закопаний. Тільки тут кам'яна підлога… Навряд чи всередині.

— Хіба що плита підіймалася, — припустив Інтар. Присів, постукав по першій-ліпшій плиті. Камінь як камінь, звуків ніяких…

— Так? — із сумнівом промовила Ола. — Давай краще спочатку у дворі подивимося…

Але там особливо дивитися не було на що. Втоптана, мов камінь, жовта земля, непогано збережений будинок жерця та напівзруйнований чи то склад, а чи комора…

Інтар спробував поколупати землю й охнув: ніготь обломився.

— Навіть якщо він закопаний десь тут, ми його не виколупаємо.

— Справді, — сумно погодилася дівчинка, починаючи розуміти, наскільки марна її витівка, — дарма я все це почала… Якби хоч знаття, де шукати…

— А давай подивимося, може, що й побачимо? Знак який-небудь! Не стали б вони закопувати посеред двору, так і заплутатися недовго! — але, кажучи так, хлопчик розумів: марна це справа. Знаків, якщо вони й збереглися за стільки років, чужинці не зрозуміють. Може, он той камінь біля стіни — знак? Або тінь від храму, яка опівдні падає на двір — знак? Ет… Нічого вони не знайдуть.

Ола, здається, думала так само. Інтар дурив її, бо жалів, а вона вдавала, що вірить. Нічим іншим дівчинка не могла віддячити за участь у пошуках.

Діти блукали храмовим подвір’ям, поки сонце не піднялося зовсім високо.

— Спекотно… А давай пошукаємо ще там? — хлопчик кивнув на напівзруйновану будівлю трохи осторонь від самого храму. — Раптом там усе й заховано?

— Можна спробувати.

Швидше за все це була комора або склад, бачив Інтар у рідному порту схожі, для хліба, і дуже часто зерно в них зберігали не тільки на землі, а й під землею.

Усередині було трохи прохолодніше. Але одна стіна будівлі обвалилася цілком, і підлога була завалена камінням. П'ять-десять щаблів донизу вели в затишну комору, приблизно на чверть площі верхнього приміщення. Щоправда, туди доводилося сходити зі свічкою, але це ж дрібниці.

— А раптом тут підвал є? — припустив Інтар, який знову в щось повірив. — Камені б розтягти!

— Думаєш? — Ола оглянулася: щоб розгребти все це, їм не вистачило б і кількох днів.

— Я бачив таке в нас.

— Та і я теж, ще в селі. Ну, спробуємо? Давай посередині почнемо розбирати, входи в підвали зазвичай там бувають! — Ола запалилася новою надією.

— Від нас не убуде, давай!

Інтар відкинув перший камінь. Щось робити, не сидіти, славши руки — інакше туга загризе, їй тільки піддайся! Ні в Оли, ні в нього немає грошей, подітися їм нікуди, лиха свої поправити теж ніяк — то хоч каменем у стіну поцілити від душі, вже легше. А там, гляди, й справді скарб знайдеться, ну, бувають же дива… Хоч іноді повинні траплятися. От знайшовся ж лікар для Теллі! І від Наоба вони з Ренні свого часу втекли — двоє дрібних — від справжнього работоргівця! Ні, бувають, бувають на світі дива, з відчайдушною надією думав хлопчисько, тільки їх не чекати треба, а заробляти, вужем звиватися, дзиґою вертітися, зубами тягти, якщо рук не вистачає!

Підстьобуваний власними міркуваннями, Інтар розкидав камені не розгинаючись і не дивлячись навколо. Піт заливав очі, хлопчик утирав його й працював далі.

Отямився він, тільки коли забив каменем палець на нозі, вилаявся, засичав, присів, потираючи забите місце. Ола підійшла, нахилилася, щоб подивитись. Дівчинка теж уся спітніла й зовсім замурзала сукню, руки, обличчя. Вона важко дихала й облизувала губи: дуже мучила спрага.

— Не зламав?

— Нє-а… Шкіру ось тільки здер, — кров виступила на брудній шкірі та швидко стала бурою, — дурниця… Уф… — Інтар уперше озирнувся та виявив, що сонце вже краєм торкається землі, а середину земляної підлоги вони з Олою таки розчистили.

Але там не було й сліду спуску вниз.

Ола теж оглянула виконану роботу, і їй стало гірко.

— Усе це безглуздо… — Її голос затремтів, дівчинка відвернулася. Інтар хотів її втішити, але забракло сили. І справді, безглуздо… Скарб, аякже, підставляй кишеню! Казки для шмаркатих малюків…

— Щоб воно провалилося! — захекав він. — Води б напитися.

— І мені, — зізналася Ола. — Ходімо, чи що?

— Пішли…

Поверталися мовчки, розмовляти не хотілося, та й не було особливо про що. Інтар похмуро цитькнув на Жучка, що радісно вискочив назустріч і залився дзвінким гавкотом.

У будинку діти напилися води, відпочили трохи, попоїли, нагодували собаку. Харчі закінчилися.

— Завтра в живе місто треба, інакше тут з голоду помремо, — Інтар простягся на землі, відчуваючи кожну жилку у своєму тілі.