Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Ола лягла поруч. Їй до нестями хотілося помитись, усе тіло здавалося липким, смердючим і чухалося. Але води залишалося зовсім мало, дівчинка тільки нишком змочила чоло.

— Треба, — погодилася. Хотіла запитати, що вони будуть у місті робити, але не вистачило сили. Діти як лежали, так і заснули майже відразу.

Наступного ранку Інтар розштовхав Олу на сході сонця. Він хотів швидше піти з мертвого міста, але дівчинка зупинила.

— Інтаре, а давай ще разок сходимо до Храму?

— Тобі сподобалися каміння тягати? — буркнув хлопець.

— Ні, але… А раптом ми все-таки що-небудь знайдемо? Ми ж іще не шукали в будинку жерця…

— Тобі голову напекло вчора, так? Нема там нічого! — злобливо відрубав хлопчик.

— А раптом? Інтаре, послухай, мені вночі батько снився… І скарб… Буцімто ми його знайшли все-таки, й батька випустили… Він плакав там, у ямі… Інтаре, ну, будь ласка! — благала дівчинка. Хлопчисько хвильку стомлено дивився на неї, а потім махнув рукою.

— Добре, умовила. Але будинок жерця оглянемо — і все, до міста! Я голоднючий, а хліба ні крихти, й пес охляв.

— Як скажеш! — повеселішала Ола. Їй справді здавалося, що сон може збутись, і вона, обгоняючи Інтара, квапилася в Храм. Жучка знову залишили вдома з речами.

У комору-склад діти більше не заглядали. Ола відразу кинулася в будинок жерця, Інтар поплентався за нею. Дівчинка жадібно оглядала голі стіни, навіть кинулася їх простукувати. Обнишпорила підлогу, вдивлялася навіть у стелю. Інтар спочатку стояв біля входу, дивився на неї, потім сів на підлогу, позіхнув. Ну, й нудьга…

Ола прововтузилася до полудня. Інтар час від часу гукав її, але дівчинка обіцяла: «Зараз, зараз…» — шукала далі. Хлопець уже стомився кликати її, тільки чекав. Образитися б і піти самому, але дівчисько було страх шкода…

Нарешті Ола переконалася, наскільки безплідні її пошуки. Стомлена, підійшла до Інтара.

— Ходімо…

Він кивнув, підвівся, втішаючи поплескав її по плечі. Діти вийшли на подвір’я. На них ринула спека, сонце палило набагато дужче, ніж учора, навіть дихати було важко.

— Полудень… — зітхнула Ола.

— Ну й задуха… А давай трохи в храмі пересидимо, там прохолодніше, — запропонував Інтар. Йому вже навіть їсти не хотілося, тільки сховатися куди-небудь від сонця. Про те, щоб зараз іти в живий Кхаабр, і думати було страшно.

— Ходімо, — з байдужою втомою в голосі погодилась Ола. Їй було вже однаково. Батька не врятувати…

Вона побрела за Інтаром у Храм.

У старому приміщенні й справді, як і раніше, було набагато прохолодніше. Інтар подумав: може, ще й тому кхаабрці так люблять свої храми? Діти пройшли до підвищення, з якого колись провіщали жерці, й видерлися на нього, сіли, як на лаву, звісили ноги. Інтар стяг сорочку й ліг, відкинувся назад, спиною на каміння. Воно приємно охолоджувало спітніле тіло.

Ола перша порушила мовчанку:

— Пробач. Дурниці все це, зі скарбом.

Хлопчиськові стало так гидко, начебто він сам цей скарб від Оли ховав:

— Та гаразд… Ми хоч спробували…

— Ох, тут і пробувати не було чого! Я зовсім безмозка! А батько тепер пропаде через мене! — Ола зі злістю тупнула по гранчастому каменю, одному з тих, що з них і було складено підвищення. І раптом…

— Ой, Інтаре!

Вона зістрибнула вниз, і хлопчик за нею, щоб побачити, як камінь — а був він завширшки з лікоть, та й заввишки не менший — відповзає кудись у порожнечу, вниз, а на його місці відкривається чорний отвір.

— Ой, Інтар! — з подивом повторила Ола.

— Ого! — хлопчисько отетерів на мить, проте застромив руки в порожнечу й намацав щось… горловину мішка!

Він потяг його на себе й висмикнув ривком. Мішок виявився не дуже великий — наполовину менший за розміри схованки — й не надто важкий…

— Скарб! — прошепотіла Ола.

— Дрібнуватий для скарбу… — із сумнівом промовив Інтар.

Він оглянув мішок. Той був шкіряний, і тому, видно, вцілів. Але ось мотузка, що нею перев'язали горловину, розсипалася в руках у хлопчика, ще коли він витягав торбу, так що Інтар просто розкрив її та обережно висипав усе, що там лежало.

— Чаша! — Ола радісно схопила в руки велику річ. Це й справді була чаша для пожертв, курна, але вона тьмяно блищала в сонячних променях. — Золото! — дівчинка радісно піднесла руки з чашею догори.

— Золото? — перепитав Інтар. — Дай подивитися.

Він узяв чашу. Та з вигляду нагадувала золоту, однак виявилася зовсім легкою: хлопчик без напруги тримав її в одній руці.

— Е, ні, — промовив він розчаровано, — яке вже там золото. Мабуть, полив’яна чи латунна, тільки позолочена.